У серпні 1943 року вся сотня, яка перебувала на горі Магурі, де пройшла військове навчання. На той час командирами «Сіроманців» були: сотенний Карпенко Дмитро — «Яструб», сотенний військовик «Коц», сотенний начальник штабу «Джулик», булавний «Ворон», бунчужний «Красний», сотенні чотові «Льонський», «Окунь».
У жовтні 1943 року сотня «Сіроманців» була скерована на північно-західні терени Галичини для боротьби з польськими загонами АК. Перший бій з німцями відбувся восени, біля села Болехів у 1943 році.
Для зимівлі на пару місяців у 1943-44 роках відділ зупинився на Рогатинщині, недалеко сіл Дичок, Яглуша, Мелни та Виспи. Табір розташувався на безліссі, яке називалося «Золота поляна». У другій половині вересня 1944 року згідно ухвали керівництва УПА, сотня «Сіроманців» реформувалася в курінь під назвою «Верховинці», а сотенний «Яструб» перебирав псевдо «Лютий». Він ставав курінним, а до куреня увійшли сотні; «Сіроманці», «Бурлаки», «Полтавці».
Начальник штабу «Джулик» отримав псевдо «Зеник», а сам курінь «Верховинців» увійшов до складу Воєнної округи «Лисоня» В той час курінний «Лютий» в Стратинському лісі зустрічався з курінним «Різуном» — Василь Андрусяк.
Далі ранньою весною був вимарш, черговий бій з німцями в районі містечка Нових Стрілищ[2]. Наступний перехід «Сіроманці» подолали до Радехівщини, Сокальщини (села Яструбині), дальше Белз і Равщина та інші села, що межували з лінією Керзона. В цих місцях зустрілося два легендарних командири куренів Української Повстанської Армії -«Яструб» та «Ем».Ця дружба незабаром проявилася у спільних боях із німцями.
Наприкінці вересня 1944 року почалися холодні дощі і тоді зустрілися дві бойові сили на Перемишлянщині, біля монастиря Унівська лавра. З боку УПА бій прийняв курінь «Сіроманців» та сотня «Коса», совети застосували важку зброю, включно з танками та розвідувальними літаками. У цьому бою, „Сіроманці" відбили 22 атаки бриґади, бо кожного разу розстрільна наступаючих большевиків заломлювалась і большевики кидались до втечі, як тільки починали грати повстанські кулемети[3]. Після дводенної масакри ( 30 вересня - 1 жовтня) відділ УПА щасливо відійшов, але на полі бою залишилося з обидвох сторін багато вояків.
"Всі були голодні і вимучені цілоденним боєм. Бракувало також амуніції.В лісі настала така пітьма, яка буває в похмурі осінні ночі, а бойові підрозділи все ще знаходяться на своїх денних становищах", — згадує Б. Допіра. "І ось, нарешті, довгоочікуваний наказ: "Тихо залишати становища, тримати зв'язок між чотами і відходити яром праворуч". Ходити тихо в темному лісі нас, звичайно, навчили обставини життя, але пройти усією сотнею та перед носом у ворога — справа не легка".[4]
Про бій біля села Унів згадано у передріздвяному привітанні Головного командування УПА Романа Шухевича, нарівні з Гурбами[5].
28 квітня 1945 року сотня була розчленована на чоти й у такому складі пробула ціле літо.
Величайший русский писатель и драматург А. П. Чехов — автор многих сатирических и юмористических рассказов, о которых можно сказать «такие смешные грустные истории». В них он высмеивал такие человеческие изъяны, как лицемерие, рабское поклонение, задабривание к начальству, грубость, необразованность, нахальство, отсутствие чувства собственного достоинства.
Полицейский надзиратель Очумелов, главный герой рассказа А. П. Чехова «Хамелеон» — воплощение готовности унижаться перед более сильными и могущественными. И он, и городовой Хрюкин, и толпа обывателей изменяют свое поведение в зависимости от обстоятельств, защищая пострадавшего, когда думают, что собака кого-то из простых людей, и осуждают и высмеивают, узнав, что собачка «генеральская».
Полицейский надзиратель к тому же груб и необразован. Об этом свидетельствует его язык: «Почему здесь? Это ты зачем палец?.. Кто кричал?» Он занимается еще и вымогательством («За ним ступает рыжий городовой с решетом, доверху полным конфискованного крыжовника»).
В рассказе «Толстый и тонкий» изображается случайная встреча на вокзале двух друзей детства. Никудышный чиновник, «тонкий» Порфирий, как только узнал, что его давний гимназический товарищ дослужился до тайного советника, начинает унижаться перед ним так, что того аж «затошнило». Подобным чином ведут себя и члены семьи «тонкого» — жена и сын.
Рассказы Антона Павловича Чехова очень коротки, но вместительны. Писатель умеет коротким эпизодом, метким словом изобразить широкую картину жизни. Причем, он сам не делает выводов, не вмешивается с комментариями, но читатели хорошо понимают, какой недостойный имеет вид человек-хамелеон, подхалим и лицемер.