Головним предметом світоглядних пошуків для героя тепер стає втілення в життя філософії "нового гедонізму": "Він мріяв створити нову філософію життя, яка матиме своє розумне обґрунтування, свої послідовні принципи, і найвищий сенс життя марився йому в одухо-творенні відчуттів і емоцій". У долі Доріана Грея Вайльд розкрив трагедію реального протиріччя: задоволення, що стало самоціллю, породжує не радість, а муки.
Доріан стає жертвою своєї максималістської пристрасті - любові до самого себе. Загальне забарвлення злочинів Доріана - абсолютна аморальність. Думаючи винятково про свою особу, він її і зруйнував. Доріан гине, коли здіймає руку на Прекрасне, яке вічне. Знову відбувається фантастичне перевтілення, і все стає на свої місця: портрет сяє красою, а на Доріановому обличчі проступають усі скоєні ним злочини. Сам вигляд мертвого Доріана Грея антиестетичний. Вайльд, усупереч своїй програмі, зобразив не лише душевну кризу свого героя, але й привів його до кари.
Цей гордий небосхил, байдужий лиходій,
Ще жодному із нас не підживляв надій:
Де знайде зігнуту під тягарем людину,
Іще один тягар він накидає їй.
2
Ні, не гнітять мене перестрахи й жалі,
Що вмерти мушу я, що строки в нас малі:
Того, що суджено, боятися не треба.
Боюсь неправедно прожити на землі.
3
Як жалко, що мені, прихильнику вина,
Дістався цей калам* і келія тісна!
Ти висох молячись, а я в шинку промок.
Зате для мокрого й геєна не страшна!
* Очеретяне перо.
4
Коли єство моє ліпив Творець із глини,
Зарані відав він про всі мої провини.
Якщо від нього й гріх, чому мене він хоче
В день суду ввергнути в палаючі глибини?
5
Настало свято. Злих думок воно
Немало зборе.
Підчаший ллє у піалу вино,
Ясне й прозоре.
Намордник посту, молитов оброть
Це свято зніме
Із тих ослів, що ждуть його давно…
О горе, горе!
6
Єсть бик у небесах, Волосожаром зветься;
Є й під землею бик, що бачить не дається.
Хто ж оком розуму погляне, той помітить,
Що посередині табун ослів пасеться.
7
Недоброзичливість ніколи не могла
Узяти верх: до злих вертались їх діла.
Я зичу благ тобі — ти зла мені бажаєш:
Ти благ не діждешся, я не побачу зла!
8
Шукай людину скрізь: на бідному постої,
У закутку нужди і в пишному покої.
Одна душа жива за сто Кааб дорожча!
Чому ж ідеш до них? Шукай душі живої!
9
Коли у небуття і ймення наше кане,
Не згасне сонечко у небі полум'яне.
Нас не було, та світ не був від того гірший;
Він не погіршає й тоді, як нас не стане.
10
Хіба не дивно, що пани чиновні,
Самим собі нудні, хоч горді зовні,
До кожного, хто здирство зневажає,
Такого пишного презирства повні?
11
У кого кожний день в запасі півкоржа,
У кого свій садок і хата не чужа,
Хто в рабстві не родивсь і сам рабів не має,
У того світлий зір і радісна душа.
12
О світе! Знаєш сам, які твої діла!
Сидиш недвигою у башті гніту й зла!
Одним добро даєш, а іншим — лихо! Тільки
Це й знаєш ти, осел! Ні, гірший від осла!
Объяснение:
Стихотворение А.С. Пушкина «Узник», как одноименное произведение М. Лермонтова имеет автобиографическую основу. Оба поэта – свободолюбивые личности, привыкшие к независимости, поэтому очень страдали, когда свободу эту ограничивали.
А.С. Пушкин в 1820-1824 годах пребывал в южной ссылке. Власти заставили его выехать из Санкт-Петербурга в Кишинев. Служба в провинции была воспринята поэтом как личное оскорбление, но он не имел другого выбора: он понимал, что бунт может стать причиной ссылки в Сибирь. Однако бунтарский дух Александра Сергеевича отобразился на бумаге. В 1822 году появился стих «Узник».
М.Ю. Лермонтов в 1837 году написал произведение «Смерть поэта», посвященное гибели А. Пушкина на дуэли. За свое творение Михаил Юрьевич был арестован. Под арестом он был недолго, так как о его освобождении позаботились друзья и бабушка Пушкина. Вскоре молодой поэт оказался в Нижнегородском полку драгунов.
Троюродный брат Лермонтова вспоминал, что стихотворение «Узник» было создано во время пребывания под арестом. Поэт писал спичками, сажей, вином на обертках серого хлеба. В этом произведении соединились мотивы романтической темницы и реалистической тюрьмы.
А.С. Пушкин в стихотворении «Узник» говорит от имени молодого человека, который сравнивает себя с молодым орлом. Это и есть лирический герой, в котором просматривается и образ автора. Узник вырос в неволе, но с тоской наблюдает за товарищем-орлом, который клюет под темницей пищу. Оба «орла» смотрят друг на друга и, вдруг понимают: их роднит желание улететь. Порыв души лирического героя концентрируется в строке: «Мы вольные птицы; пора, брат, пора!».
Если рассматривать стих с позиции автора, то под темной сырой темницей следует понимать южный город, который взял в оковы Пушкина. Вольный же орел – символ людей, которые имеют возможность в любой момент сорваться с месту и улететь, внемля ветер и свободу, вот только, по каким-то внутренним причинам, до сих пор находятся подле «темницы».
Узник М.Ю. Лермонтова не скрывается под аллегорической оболочкой. Это человек, который хочет жить полной жизнью. Лирический герой в этом стихе создан в романтическом ключе – он одинок, стремится к свободе: «На коня потом вскочу и, как ветер, улечу».
Мечты Лермонтовского лирического героя не долетают до высокого окна темницы, очень быстро разбиваются о тяжелую дверь с замком. Он завидует коню, который резвится на свободе в степи. Последний куплет – полное возвращение героя к тюремной реальности. Его гнетут темничные атрибуты: голые стены, тусклый свет и шаги часового в тишине.
Художественное оформление стихотворений заметно отличается. Стиль «Узника» Пушкина приближается к высокому слогу («вскормленный в неволе орел молодой», «где синеют морские поля»). Художественные средства стиха Лермонтова сохраняют фольклорную стилистику («черноглазая девица», «черногривый конь»).
Стихотворения А.С. Пушкина и М.Ю. Лермонтова не похожи системой образов, стилистикой, но их объединяет идея – показать, что человек не может жить в неволе полноценно.