Сприйняття минулого з часом мимоволі змінюється. З одного боку, ми стаємо менш залежними від тих, хто "робив історію", ставав її героями чи антигероями, все менше маємо до них "сентиментів". Значно важливішими для нас стають джерела, яких історики відкривають дедалі більше, або аналізують у ширшому контексті.
З другого боку, час невпинно поглиблює прірву між нами та історичною минувшиною. Ця неуникнена дистанція провокує до того, що історики називають модернізацією.
Модернізація в історії становить чи не найбільший бар'єр для розуміння минулого. Це коли на речі та явища далекої минувшини ми дивимося очима людини з сучасним життєвим та освітнім досвідом - немотивовано переносимо цілком сучасні мисленневі практики та стереотипи на інші епохи.
Афористично название произведения («Век живи — век люби»), оно звучит как завет автора юным, вступающим в жизнь и перекликается с поговоркой «Век живи — век учись», однако шире и глубже. Заглавием задана ведущая тема рассказа — любви ко всему окружающему, которую ни в коем случае нельзя утратить и которая составляет основу личности, её нравственный стержень. Речь в произведении идёт о важном этапе жизни главного героя, пятнадцатилетнего Сани, — этапе взросления и осознания своего места на земле. Рассказ начинается с размышлений героя над глубинным смыслом слова «самостоятельность»: «самому стоять на ногах в жизни, без подпорок и подсказок». Пытливый и внимательный, мальчик открывает для себя мир, который воспринимает как целостную систему, людей, которые «только на чужой взгляд остаются в общем ряду», а на самом деле очень разные. Всё для героя исполнено особого смысла: жизнь, листки календаря, даже нелюбимая работа на огороде. Он принимает первое взрослое решение: «за себя в жизни ответ держать». Мальчика тяготит родительская опека, и, хотя в произведении нет конфликта «отцов» и «детей», но налицо непонимание друг друга.
Сприйняття минулого з часом мимоволі змінюється. З одного боку, ми стаємо менш залежними від тих, хто "робив історію", ставав її героями чи антигероями, все менше маємо до них "сентиментів". Значно важливішими для нас стають джерела, яких історики відкривають дедалі більше, або аналізують у ширшому контексті.
З другого боку, час невпинно поглиблює прірву між нами та історичною минувшиною. Ця неуникнена дистанція провокує до того, що історики називають модернізацією.
Модернізація в історії становить чи не найбільший бар'єр для розуміння минулого. Це коли на речі та явища далекої минувшини ми дивимося очима людини з сучасним життєвим та освітнім досвідом - немотивовано переносимо цілком сучасні мисленневі практики та стереотипи на інші епохи.