ответ: 16
Пошаговое объяснение:
Прочитаем задание еще раз.
Дедушке 72 года. Обозначим его возраст за X.
А возраст внука составляет 2/9 от возраста дедушки. Если возраст дедушки - это X, то возраст внука будет 2/9x.
X - это 1/1, потому что если мы 1 разделим на 1, то получим 1. Так как возраст внука равен 2/9, мы приведем и дробь 1/1 к знаменателю 9 - получится, что возраст дедушки равен 9/9.
У нас получается следующее:
9/9 = 72
2/9 = ?
Узнаем, сколько лет содержится в 1/9. Для этого 72 разделим на 9.
1) 72:9 = 8 (лет) - 1 часть
Вторым действием найдем, сколько в двух частях, то есть в 2/9.
2) 8*2 = 16 (лет) - внуку.
Пошаговое объяснение:
белых 5 ш.
синих 7 ш.
вынуто 3 ш.
Р(все бел.) ---?
Решение
1-ы й с п о с о б.
5 + 7 = 12 ш. всего шаров
5/12 вероятность вынуть первый белый шар
Так как не сказано, что шары возвращают обратно, то их число и соотношение с каждым вынутым шаром будет меняться
5 - 1 = 4 ш. --- останется белых шаров,
12 - 1 = 11 ш. --- останется всего шаров
4/11 вероятность вынуть второй белый шар
11 - 1 = 10 ш. --- останется всего шаров
4 - 1 = 3 ш. - останется белых шаров
3/10 вероятность вынуть третий белый шар
События независимые, поэтому их вероятности перемножаются
Р = (5*4*3)/(12*11*10) = 1/22 = 0,0(45) ≈ 4,5 % вероятность вынуть три белых шара
ответ: 0,0(45)
2-о й с п о с о б
5 + 7 = 12 ш. всего шаров
С₁₂³ = 12!/(3!*(12-3)!) = (12*11*10*9!)/((1*2*3)*9!) = 220 сп. число всех возможных вынуть три шара из 12
С₅³ = 5!/(3!(5-3)!) = (5*4*3!)/3!*1*2) = 10 сп. --- число благоприятных вынуть три белых из 5 имеющихся в урне)
Р = С₅³/С₁₂³ = 10/220 = 1/22 = 0,0(45) вероятность вынуть три белых шара определяется отношением числа благоприятных к общему числу ответ: 0,0(45)
(Уривок з фантастичної повісті)
Інопланетянин мав кумедне ім'я Лумпумчик, бо імена на Сатурні- давали теж незвично. Якщо, народившись, маленький «м'ячик» зробив «Лусь!», опустившись при падінні на поверхню, то його називали Люсем, а наш герой зробив «Лум-Пум!» — і його назвали Лумпумчиком.
По закінченні уроків мав відбутися важливий футбольний матч: зустрічалась збірна команда школи зі збірною школярів із сусіднього містечка Вишеньки. День був чудовий, і всі швидко розбіглись по домівках, щоб пообідати і приготуватись до матчу. Василько був форвардом* команди, хоч і наймолодший за усіх. Нинішній матч був доброю нагодою показати себе у справжньому поєдинку, бо до цього він брав участь лише у змаганнях між класами. «От якби Лумпум-чик побачив, як я граю»,—думав Василько, ідучи додому.
По дорозі він зустрів свого малого сусіда — п'ятирічного Юрчика. Юрчик деколи ходив з ним на рибалку, іноді вони разом бавились в хованки. Незважаючи на свій малий вік, Юрчик був дуже метким хлопчиком.
— Васильку, ходи до мене,— мені мама нову машинку купила! — загукав Юрчик.— О, подивися, яка велика,— з кузовом і віконцями! Правда, вона схожа на автобус?
Машинка справді була чудова, до того ж із дистанційним управлінням: сама їздила навколо будиночка і подавала сигнали. Ззаду в машинки були гарні дверцята з ручкою, а всередині — м'які сидіння.
Юрчик захоплено щебетав, а Василько уважно розглядав машинку, в голові у нього визрівав план.
— Юрчику, хочеш побувати на футбольному матчі? Сьогодні грає збірна нашої школи і збірна з Вишеньок.
— Хочу! — радісно вигукнув Юрчик.— А ти візьмеш мене з собою? І машинку можна взяти?
— Звичайно, обов'язково з машинкою. Я посаджу тебе у першому ряду, добре?
— Добре, добре! — Юрчик радісно заплескав у долоні і застрибав по доріжці. — Я піду мамі скажу!
— Скажи мамі і чекай мене тут: я пообідаю і заберу тебе з собою.
Василько побіг додому. Коли він влетів до кімнати, відразу помітив сліди Лумпумчикового господарювання: паперова модель космічного корабля, яку він так довго конструював, лежала посеред кімнати, а в акваріумі плавали його войовничі пластмасові козаки.
— Вибач, я хотів прибрати,— почув він десь із кутка голос Лумпумчика,— але ці гострі кути у вас... Я весь побитий... Василько заглянув під стіл — там не було нікого, за кріслом теж, під ліжком — порожньо.
— Де ти, Лумпумчику? — стурбовано запитав він.
— Я тут! — голос Лумпумчика лунав дуже глухо.
Василько відчинив шафу — нікого не видно. І тут він помітив, як у кутку шафи заворушився клубок.
Це була його сорочка, в ній він і знайшов Лумпумчика.
— Вибач,— ще раз сказав той, віддихуючись,
а Василько радісно обняв свого друга.
— Ти мій пустотливий м'ячику,— лагідно в він до нього,— більше не будеш сам нудьгувати.