Справжнє ім’я – Джон Гріфіт. Американський письменник, який створив 19романів, 18збірок оповідань та статей, п’єси, вірші, автобіографічні книжки. Перша збірка новел «Північна Одісея» (1900), як і наступні – «Бог його батьків”, «Діти морозу» (1901), – утверджують талант автора; його визнає Америка і світ. У творах Лондона змальовані люди, схильні до ризику і сміливих вчинків, вони люблять мандрувати, весь час у пошуку щастя і багатства. У Лондона єй анімалістичні твори – «Поклик предків» (1903), «Біле ікло» (1906). Герої цих повістей – собаки, але наділені людськими рисами характеру. Джек Лондон зазнав багато труднощів ужитті: жив без батька і матері; виростив його вітчим, який і дав йому своє ім ‘я; займався здебіль – шого самоосвітою, бо грошей на навчання не було. Усього досягає завдяки власному розумові, волі, наполегливості. Такі ж і його герої.Оповідання Джека Лондона «Жага до життя» справило на мене сильне враження. Від першого до останнього рядка знаходишся в напрузі, стежиш за долею героя, затамувавши подих. Переживаєш і віриш, що він залишиться живий.На початку розповіді перед нами два товариші, що поневіряються Аляскою в пошуках золота. Вони змучені, голодні, рухаються з останніх сил. Здається очевидним, що вижити в таких важких умовах можна, якщо є взаємна підтримка, взаємовиручка. Але Білл виявляється поганим другом: він кидає товариша після того, як той підвернув ногу, переходячи кам’янистий струмок. Коли головний герой залишився один серед безлюдної пустелі, із травмованою ногою, його охопив розпач. Але він не міг повірити, що Білл остаточно кинув його, адже він ніколи не вчинив би так з Біллом. Він вирішив, що Білл чекає його біля схованки, де вони сховали разом добуте золото, запаси їжі, патрони. І ця надія допомагає йому йти, перемагаючи страшний біль у нозі, голод, холод і страх самотності.Але яке ж було розчарування героя, коли він побачив, що схованка порожня! Білл зрадив його вдруге, забравши всі припаси і прирікаючи його на вірну смерть. І тоді людина вирішила, що дійде що б там не було, що виживе, незважаючи на зраду Білла. Герой збирає в кулак усю волю і мужність і бореться за своє життя. Він намагається голими руками ловити куріпок, їсть корені рослин, захищається від голодних вовків і повзе, повзе, повзе, коли вже не може йти, обдираючи до крові коліна. На шляху він знаходить тіло Білла, якого загризли вовки. Зрада не до йому врятуватися. Поруч лежить мішечок із золотом, який жадібний Білл не викинув до останнього моменту. А головний герой навіть не думає забрати золото. Воно тепер не має для нього ніякого значення. Людина розуміє, що найдорожче – це життя. А шлях його стає усе важчим і небезпечнішим. У нього з’являється супутник – голодний і хворий вовк. Починається хвилюючий двобій між змученою і ослабілою людиною і вовком. Кожний з них розуміє, що виживе тільки в тому випадку, якщо уб’є іншого. Тепер людина увесь час напоготові, вона позбавлена відпочинку і сну. Вовк чатує на неї. Варто людині на хвилину заснути, вона відпочуває на собі вовчі зуби. Але герой виходить переможцем з цього випробування і, врешті-решт, добирається до людей.Я дуже переживала, коли читала, як людина з останніх сил кілька днів повзе до корабля. Мені здавалося, що люди не помітять його. Але усі закінчилося добре. Герой був врятований.Я думаю, що вижити людині до мужність, завзятість, величезна сила волі і любов до життя. Ця розповідь допомагає зрозуміти, що навіть у самій небезпечній ситуації не можна впадати у відчай, потрібно вірити в краще, зібратися із силами і боротися за життя.Глибока людяність простежується в багатьох творах письменника. Наприклад, в оповіданні «Любов до життя» головний герой, якого друг покинув із вивихнутою ногою, напівмертвий від голоду й утоми, добирається через снігову пустелю до узбережжя. Тут показано не лише інстинкт самозбереження, а й любов до життя, до цього прекрасного світу. У оповіданні «Спілка старих людей» головний герой індіанець не задоволений білими людьми. Він каже: «Білі люди приходили до нас, як подих смерті, вони дихають нею, а проте самі не вмирають…» Індіанці не хочуть смерті ні своїх людей, ні білих. Вони не хочуть ніякого насильства, прагнуть людяності.А в оповіданні «Мексиканець» розповідається про юнака Феліпе Ріверу, який здобуває перемогу в боксерському бою з досвідченим спортсменом Денні Уордом. Завдяки цьому він виграє гроші, які потрібні для купівлі гвинтівок, щоб здійснити революцію. Феліпе Рівера прагнув щастя та миру для всіх бідних людей, адже його батька і матір розстріляли реакціонери. Можна наводити багато прикладів, та висновок один: люди бувають різного характеру, різних поглядів та національностей. Але головне – вони повинні допомагати один одному, співчувати і підтримувати в тяжку хвилину.
А грива-то у нее да завивается. У оратая кобыла ступью пошла, А Вольгин конь да ведь поскакивает. Как стал тут Вольга растеть-матереть, Похотелося Вольге много мудрости: Щукой-рыбою ходить ему в глубоких морях, Птицей-соколом летать ему под оболока, Серым волком рыскать да по чыстыим полям. Уходили все рыбы во синии моря, Улетали все птицы за оболока, Ускакали все звери во темныи леса. Тут оратай-оратаюшко На своей ли кобыле соловенькой Приехал ко сошке кленовенькой.
Вольга и Микула Селянинович Тут молодой Вольга Святославович Посылает-от дружинушку хоробрую Целым он ведь десяточком. Они сошку за обжи вокруг вертят, А не могут сошки из земли выдернуть, Из омешиков земельки повытряхнуть, Бросить сошку за ракитов куст. Когда воссияло солнце красное На тое ли на небушко на ясное, Тогда зарождался молодой Вольга, Молодой Вольга Святославович. И тут ведь Вольга Святославович Посылает всю свою дружинушку хоробрую, Чтобы сошку из земли повыдернули, Из омешиков земельку повытряхнули, Бросили бы сошку за ракитов куст. Они сошку за обжи вокруг вертят, А не могут сошки из земли повыдернуть, Из омешиков земельки повытряхнуть, Бросить сошку за ракитов куст. Как стал тут Вольга растеть-матереть, Собирал себе дружинушку хоробрую: Тридцать молодцов да без единого, А сам-то был Вольга во тридцатыих. Собирал себе жеребчиков темно-кариих, Темно-кариих жеребчиков нелегчёныих. Вот посели на добрых коней, поехали, Поехали к городам да за получкою. Повыехали в раздольице чисто поле, Услыхали во чистом поле оратая. Как орет в поле оратай, посвистывает, Сошка у оратая поскрипывает, Омешики по камешкам почиркивают. Ехали-то день ведь с утра до вечера, Не могли до оратая доехати
