Ми ходимо кожного дня по вулицях, займаємося своїми справами та навіть не замислюємося, чи свободні ми направді. Що взагалі можна вважати свободою? У кожного думки, стосовно цього питання, свої. Хтось скаже: це коли нашими діями ніхто не керує, коли ми нікому не кажемо, куди та навіщо пішли. Хтось - що це та можливість, коли ми можемо подорожувати країною без обмежень. Хтось - що це час, коли ми обираємо владу самостійно. Ви вважаєте, ці думки безглуздими, неправильними? Я б не стала так впевнено це стверждувати. У кожної людини свої поняття про "щастя", "батьківщину", "честь", "совість", "свободу"... Для першого свобода від батьків, для другого - від обмежень влади, для третього - юридична свобода. Неможна судити людей за це. А чи потрібна свобода взагалі? Або без неї ми зможемо прожити?
Кожен сам собі з важкістю може відповісти на це запитання. Щодо мене: не знаю... Я вважаю, не може бути однозначної відповіді. З одного боку, надмірна свобода призводить во вседозволенності, а згодом, безглуздя, абсурду; із іншого, без свободи, із одними обмеженнями жити не можна: тоді до нас "повернуться" часи репресій Сталіна, тобто ми знову наступимо на ті самі граблі. Усюди повинна бути золота середина. Але одне я можу сказати чітко: свобода (хоча б мала) потрібна: без неї ми станемо скаженими.
Добре, припустимо, ми отримали цю свободу, а далі що? Що із нею робити? Куди йти? Для чого вона дана? Я вважаю, щоб дати людині можливість обирати. Це потрібно. Поглянте самі: якщо б не було її, як би ми жили? Нам диктували б сценарій нашого життя, визначений десь нагорі, і були б ми усі однаковими. Не вірите? Ні, не хочете вірити! Влада не особливо переймається питаннями народу, ми йому не потрібні, як і наше життя, вирішення проблем. Ми були б лише робочою силою, призначеною для виконання дрібних доручень. Ми - пішки у чужій грі.
Важливою також є свобода від роботи. Так, саме від неї. Помітте: останнього часу ми занадто переймаємося питаннями грошей, ми перестали бути живими людьми. Ми стали ляльками. Бездушними, холодними та безрадісними. Згадайте, коли останнього разу ви просто раділи разом із дітьми, просто сиділи поруч, нікуди не поспішали? Скоріш за все, це було давно... Ні, я не кажу, що заріз усім дружньо потрібно взятися, та покинути свої праці, але не зациклюйтесь на ній. У житті ще багато цікавого! А побачити це нам дозволяє свобода. Той час, коли ми можемо самі вирішити, чому присвятити вільні години.
Отже, свобода може бути різною, але усі її форми важливі. Потрібно цінувати свободу (згадайте часи, коли її не було, згадайте тих людей!). Я згодна зі словами Г. Сковороди: "Що є свобода? Добро в ній якеє? / Кажуть, неначе воно золотеє. / Ні ж бо не злотне. Зрівнявши все злото - / Проти свободи воно лиш болото". Яка різниця, скільки у тебе грошей, якщо ти не можеш вирішувати нічого сам (аж до таких питань, що тобі їсти на сніданок. Усе за тебе вирішать нагорі). Чим більше у тебе грошей, тим менше свободи. Тебе просто купили, тебе і твоє життя... Час замислитися про це та зробити висновки.
P.S. Ну, чим могла, до Вибач, якщо щось не так. (Прохання: хоча б напиши свої думки (сподобалось чи ні?)).
1.Церковный раскол произошёл из-за реформы патриарха Никона, в которой крещение производилось двумя пальцами. Из-за этой реформы появились старообрядцы, которые были на стороне старых порядков и обычаев. Между сторонниками Никона и старообрядцами появился конфликт, а далее произошёл Церковный раскол. 2.Церковный раскол в России 17 века произошел не сразу и не вдруг. Его можно сравнить с затянувшимся, длительным нарывом, который был вскрыт, но не смог вылечить весь организм, и пришлось прибегнуть к ампутации небольшой части, чтобы сохранить часть большую. Поэтому 13 мая 1667 года на собравшемся в Москве православном соборе были осуждены и преданы анафеме все, кто продолжал сопротивляться новым обрядам и новым богослужебным книгам. Православная вера была движущей силой русского общества в течение нескольких веков. Российский государь считался законно избранным помазанником божьим только после благословления митрополита - главы русской православной церкви. Митрополит в российской иерархии был вторым человеком в государстве. Российские государи всегда советовались со своими духовными отцами и важные, судьбоносные решения принимали только с их благословения. Церковные каноны в русской православной церкви были незыблемы и соблюдались очень строго. Нарушить их, значило совершить самый тяжкий грех, за который полагалась смертная казнь. Церковный раскол, который произошел в 1667 году, в значительной мере повлиял на духовную жизнь всего Российского общества, затронул все его слои – и низшие, и высшие. Ведь церковь была единым составляющим для российского государства.
