До кінця 1908 року Пікассо і шлюб виявили, що незалежно один від одного слідують дивно схожими шляхами.
Вельми цікавий збіг. Ці два художники підтримували знайомство вже більше року, але грунту для тісного зближення у них не було, якщо не брати до уваги спільних друзів — Маноло, Дерена, Уде, Матісса і Аполлінера. Цілком імовірно, що в той день, коли Пікассо вирішив побоксувати з Дереном, шлюб стояв поруч. Мало того — Аполлінер привів шлюбу в майстерню Пікассо в 1907 році, де стояли на підрамнику вже написані «Авіньйонські панянки» - інакше шлюб не зміг би відпустити своє знамените зауваження: «ти годуєш нас мотузками і поїш скипидаром». Шлюб за словом в кишеню не ліз, в чому і складалося одне з його численних відмінностей від Пікассо. Крім того, він був високий ростом і славився незвичайною фізичною силою, — в цьому відношенні з ним не міг зрівнятися жоден з монмартрських художників, включаючи таких богатирів, як дерен і Вламінк. Шлюб був родом з Гавра; він добре співав і танцював і міг зіграти на акордеоні Бетховена-або, принаймні, похвалявся, що може. Не так вже й мало для людини, що походила з робочого середовища. Його батько був маляром, але дотримувався передових поглядів, чому І послав Сина в Париж вчитися новітнім досягненням декораційного мистецтва, які могли б стати в нагоді в сімейній справі, а його спадкоємця — привести у відповідність з сучасними вимогами. Шлюбу належало осягнути таємниці імітації облицювання з мармуру і цінних порода дерева, мозаїчних панно, карнизів і ліпнини — одним словом, за до кистей і фарб створювати дешеву двомірну ілюзію дорогих інтер'єрів, що входили на рубежі століть в моду.
У 1902 році шлюб став відвідувати і художню школу. Життя в Парижі зміцнила в ньому бажання всерйоз займатися живописом, але, будучи по натурі людиною терплячим, логічним, практичним, він не заперечував спільної думки своїх приятелів-колег, які вважали, що він ще не опанував малюнком.
Про його "великий ню" критик Шарль Морю писав свого
Я думаю, що тобі до це інформація. Сподіваюся я чимось змогла до Удачі :з
Галикарнасский мавзолей (греч. Μαυσωλείο της Αλικαρνασσού; тур. Halikarnas Mozolesi) — гробница карийского сатрапа Мавсола (греч. Μαύσωλος), сооружённая в середине IV века до н. э. по приказу его супруги Артемисии II в Галикарнасе (ныне — Бодрум, Турция), одно из Семи античных чудес света. Проект был разработан греческими архитекторами Сатиросом[en] и Пифеем Приенским[1][2]. Проект гробницы несёт черты архитектуры некоторых гробниц соседнего царства — Ликии, завоёванного Мавсолом около 360 г. до н. э., в частности, монумента Нереид[3].
Мавзолей был приблизительно 45 м в высоту, четыре стороны здания были украшены скульптурными рельефами, каждый из которых был создан одним из четырёх греческих скульпторов: Леохаром, Бриаксисом, Скопасом Паросским и Тимотеем[en][4]. Законченное здание мавзолея отличалось таким великолепием, что Антипатр Сидонский причислил его к числу семи чудес античности. Мавзолей был разрушен к концу XV века рядом землетрясений[5][6][7], и входит в число трёх наиболее долговечных из Семи чудес (наряду с сохранившейся до настоящего времени пирамидой Хеопса и Александрийским маяком).
Объяснение: