Відповідь:
Какое утверждение о творчестве М.И. Глинки верно:
Композитор-романтик
Основоположник русской музыки
Входил в «могучую кучку»
Пояснення:
Театра́льне мисте́цтво (англ. Performing arts) — вид мистецтва, особливістю якого є художнє відображення життя за до сценічної дії акторів перед глядачами.
Театр — вид мистецтва, художньо освоює світ через драматичну дію, що здійснюється творчим колективом.
Основа театру — драматургія. Синтетичність театрального мистецтва визначає його колективний характер: у виставі об'єднуються творчі зусилля драматурга, режисера, художника, композитора, хореографа, актора.
Театральні постановки поділяються за жанрами:
Драма;
Трагедія;
Комедія;
Мюзикл і т. д.
Театральне мистецтво сягає своїм корінням в глибоку старовину. Його найважливіші елементи існували вже в первісних обрядах, в тотемічних танцях, в копіюванні повадок тварин і т. д.
Природа мистецтва театру синтетична, адже його художній образ виникає завдяки синтезу драматургії, архітектури живопису, скульптури, музики, майстерності актора. Отже, можна простежити певну закономірність у розвитку процесу синтезації видів мистецтва. Якщо архітектура, живопис, скульптура взаємодіють переважно між собою, то мистецтво хореографії та театру, а далі ми побачимо, що і мистецтво кіно, використовує міжвидовий синтез.
Мистецтво театру цілком слушно вважають колективною творчістю. Порівняно з мистецтвом музики та хореографії процес співтворчості в театрі значно ускладнюється: у постановці спектаклю безпосередньо беруть участь принаймні п'ять осіб, але іноді у виставі бере участь один актор — це моновистава. Тільки, якщо всі вони стають співавторами, спектакль перетворюється у витвір мистецтва. Велика відповідальність при його створенні покладається на режисера-постановника, оскільки саме він повинен передати задум драматурга, створити необхідну атмосферу дії, вибудувати композицію спектаклю таким чином, аби вона якомога глибше і яскравіше донесла до глядача основну його ідею. Цей процес надзвичайно складний особливо тоді, коли драматурга і режисера розділяє значний часовий проміжок: необхідно передати атмосферу тієї епохи, у межах якої розгортається дія спектаклю, відтворити специфіку побуту, особливості костюмів тощо. Саме це і допомагає зробити режисерові художник, а музичне оформлення, що покладається на композитора, дає змогу посилити драматичне напруження дії, створити важливий емоційний фон спектаклю.
Зв'язуючою ланкою між драматургом і режисером є актор, який не просто доводить їхній задум до глядача, а й примушує повірити його в те, що відбувається на сцені. Саме актор може порушити міру умовності, що притаманна мистецтву театру. Проте створити повноцінний образ здатний тільки справжній актор, який володіє засобами акторської майстерності: системою зображувально-виражальних прийомів (міміка, дикція, інтонація, пластика, рух тощо), фантазією, вмінням імпровізувати та ін. Це дає можливість акторові встановити емоційний контакт з глядачем, примусити останнього співпереживати дії, що розгортаються на сцені.
Важлива специфічна особливість театру, яка відрізняє його переважно від усіх видів мистецтва (виняток — хореографія), полягає у тому, що глядач має змогу стати свідком процесу художньої творчост гати створення художнього образу власними очима. Естетичний вплив справжнього театрального мистецтва, що викликає почуття емпатії — співпереживання у глядача, приводить його до катарсису — духовного очищення, а саме в цьому і полягає надзавдання мистецтва взагалі.
Відомості про театр ляльок зустрічаються ще в античній літературі, відомо також, що в і Давньому Єгипті були театралізовані вистави релігійного змісту з використанням ляльок богів.
З даніх давен лялькові вистави відомі також у країнах Сходу — в Китаї (куй-лей-сі), Японії, [[Інджхуууйж ія|Індії]], Індонезії тощо.
Виготовлення ляльок, зокрема великого розміру, приміром з пап'є-маше, практикувалося й зустрічається в наш час для участі у святковій ході, скажімо під час карнавалів у Іспанії, Франції та Німеччині.
У Туреччині (від доби Османської імперії) та в прилеглих народів (наприклад, у вірмен) поширення набув театр тіней караґьоз.
До початку XIX століття народний театр ляльок поступився напівпрофесійному — у період розквіту романтизму місцева інтелігенція починає ладнати аматорські лялькові вистави, що часто поєднуються з вивченням і збереженням народних традицій. Дуже швидко на це приходить мода — і ось уже відвідання таких, часто ліричних або сатиричних вистав, нерідко з додаванням етнографічних чи соціальних деталей і дуже часто на невибагливий сюжет про кохання людей з різних станів суспільства, стає дуже популярним в середовищі освіченого міщанства. Відомо, що навіть класики світової літератури Жорж Санд, Анатоль Франс, Моріс Метерлінк і Бернард Шоу писали для лялькового театру.
