Родился 29 мая (11 июня) 1912 года в Бухаре (ныне в Узбекистане) в семье известного народного певца и дутариста Ашрафжана Хафиза, ставшего его первым учителем.
С 7 лет начал играть на узбекских народных инструментах.
В 1924—1929 годах учился в Бухарской Восточной музыкальной школе по классу дутара и параллельно занимался в Бухарском институте просвещения[1].
В 1929—1931 годах обучался в Научно-исследовательском институте музыки и хореографии по классу музыкально-теоретических предметов у H. H. Миронова в Самарканде, в 1934—1936 — в Московской консерватории им. П.И. Чайковского по классу композиции у Б. Шехтера и С. Василенко. В 1941—1944 годах продолжал занятия в Ташкенте у М. О. Штейнберга. В 1948 году экстерном окончил дирижёрский факультет Ленинградской консерватории им. Н.А. Римского-Корсакова.
В 1929—1930 годах — заведующий художественной частью Самаркандского радио.
Творческую деятельность как композитор и дирижёр начал в 1930 году. С 1930 года (с перерывами) — заведующий музыкальной частью (до 1934), художественный руководитель и главный дирижёр Государственного театра оперы и балета им. А. Навои (до 1939 — Узбекский музыкально-драматический театр, ныне Большой театр имени Алишера Навои) в Ташкенте. С 1943 по 1947 и с 1966 по 1970 год — также и директор театра.
С 1944 года — преподаватель дирижирования, в 1947—1962 — директор и заведующий кафедрой оперной подготовки Ташкентской консерватории (ныне — Государственная консерватория Узбекистана) (с 1953 — профессор). С 1971 по 1975 год — ректор консерватории.
В 1964—1966 годах — директор, художественный руководитель и главный дирижёр Самаркандского театра оперы и балета.
С 1940 по 1948 год — заместитель председателя организационного комитета Союза композиторов Узбекской ССР, с 1948 — член правлений Союза композиторов СССР и Союза композиторов Узбекской ССР.
Член ВКП(б) с 1941 года.
Мухтар Ашрафи умер 15 декабря 1975 года в Ташкенте. Похоронен на Чигатайском кладбище.
Поліфо́нія (від грец. poly — багато і phone — звук) — вид багатоголосся, у якому окремі мелодії, або групи мелодій мають самостійне значення і самостійний інтонаційно-ритмічний розвиток, зберігаючи рівноправність голосів та незбігання в різних голосах каденцій, цезур, кульмінацій, акцентів та ін.
Поліфонію поділяють на:
Підголоскову поліфонію, при якій разом з основною мелодією звучать її підголоски, тобто її варіанти.
Імітаційну поліфонію, при якій основна тема звучить спочатку в одному голосі, а потім, можливо, зі змінами, з'являється в інших голосах (при цьому основних тем може бути декілька). Форма, в якій тема повторюється без змін, називається каноном. Найрозвиненішої форми імітаційної поліфонії досягається в фугах.
Контрастно-тематичну поліфонію (або полімелодизм), при якій одночасно звучать різні мелодії.
Збереглися зразки європейської поліфонічної музики IX століття - органуми. У XIII - XIV століттях поліфонія найяскравіше проявилася в мотеті. У XV-XVI століттях поліфонія стає нормою для всієї європейської музики, як церковної (багатоголосної), так і світської. Найвищого розквіту поліфонічна музика досягла у творчості Генделя і Й.С. Баха в XVII-XVIII століттях (особливо в жанрі фуги). Після Й.С. Баха розквіт гомофонного складу витісняє поліфонічне письмо, і наступний підйом інтересу до поліфонії починається тільки в другій половині XIX століття. Імітаційна поліфонія, що орієнтується на Баха і Генделя, часто використовувалася композиторами XX століття (Гіндеміт, Шостакович, Стравінський та ін.)
Поліфонією також називають навчальну дисципліну, що вивчає закономірності поліфонії.
Объяснение:
