Характерні риси ренесансної культури: антропоцентризм, гуманізм
У загальноєвропейському масштабі епоха Відродження традиційно розглядається як час переходу від Середньовіччя до епохи Нового часу. Тому культура Відродження має специфічні особливості перехідної епохи, у якій старе і нове переплітаються, створюючи своєрідний, якісно новий сплав. Сутнісними рисами Відродження стали антифеодальна спрямованість, світський антиклерикальний характер, гуманізм, антропоцентризм. Крім цього, визначною рисою епохи Відродження було звернення до культурної спадщини Античності.
У ХІV-ХVІ ст. у країнах Західної і Центральної Європи починають зароджуватися буржуазно-капіталістичні відносини. Перші характерні прикмети нових буржуазних відносин у царині економіки виникають передусім в окремих італійських містах, розташованих по Середземному морю - таких як Генуя, Флоренція, Венеція, які вже у ХІУ ст. встановили стійкі торговельні зв'язки не тільки з країнами Західної та Центральної Європи, а й з країнами Середземноморського узбережжя та Малої Азії. У зв'язку з цим швидко розвивається торговельний та лихварський капітал, а з ним і нова верства населення - купці, лихварі, з'являються банки і кредитно-грошові контори, які проводили значні позичкові операції. 3 розвитком мануфактурного виробництва і торгівлі швидко зростають міста як осередки якісно нової міської культури, які в Італії починають вириватися за рамки феодальної традиції вже з ХІІ століття. До кінця ХІІІ століття італійські міста стають найбільшими в Європі.
Члены "счастливой" семьи никогда не будут задаваться вопросом "А почему же мы счастливы?" и именно это делает похожим каждую счастливую семью друг на друга. А каждая несчастливая семья, будет искать причины, и, кстати, безуспешно. Потому что счастливая семья - это связь личностей, которые думают о друг друге - им и не нужно думать о таких глупостях, как "счастливая\не счастливая" семья. Отсюда следует, что счастливые семьи похожи еще и тем, что каждый член такой семьи, в первую очередь, думает о ближнем своем, а не а самом себе. В несчастливой семье "семьянины" не будут заботиться о своих родственниках, а только о себе, либо же, будут искать причины в других проблемах, а найти их так и не смогут, ибо единственная причина "несчастья" в семье - это отсутствие единения!
Члены "счастливой" семьи никогда не будут задаваться вопросом "А почему же мы счастливы?" и именно это делает похожим каждую счастливую семью друг на друга. А каждая несчастливая семья, будет искать причины, и, кстати, безуспешно. Потому что счастливая семья - это связь личностей, которые думают о друг друге - им и не нужно думать о таких глупостях, как "счастливая\не счастливая" семья. Отсюда следует, что счастливые семьи похожи еще и тем, что каждый член такой семьи, в первую очередь, думает о ближнем своем, а не а самом себе. В несчастливой семье "семьянины" не будут заботиться о своих родственниках, а только о себе, либо же, будут искать причины в других проблемах, а найти их так и не смогут, ибо единственная причина "несчастья" в семье - это отсутствие единения!
У загальноєвропейському масштабі епоха Відродження традиційно розглядається як час переходу від Середньовіччя до епохи Нового часу. Тому культура Відродження має специфічні особливості перехідної епохи, у якій старе і нове переплітаються, створюючи своєрідний, якісно новий сплав. Сутнісними рисами Відродження стали антифеодальна спрямованість, світський антиклерикальний характер, гуманізм, антропоцентризм. Крім цього, визначною рисою епохи Відродження було звернення до культурної спадщини Античності.
У ХІV-ХVІ ст. у країнах Західної і Центральної Європи починають зароджуватися буржуазно-капіталістичні відносини. Перші характерні прикмети нових буржуазних відносин у царині економіки виникають передусім в окремих італійських містах, розташованих по Середземному морю - таких як Генуя, Флоренція, Венеція, які вже у ХІУ ст. встановили стійкі торговельні зв'язки не тільки з країнами Західної та Центральної Європи, а й з країнами Середземноморського узбережжя та Малої Азії. У зв'язку з цим швидко розвивається торговельний та лихварський капітал, а з ним і нова верства населення - купці, лихварі, з'являються банки і кредитно-грошові контори, які проводили значні позичкові операції. 3 розвитком мануфактурного виробництва і торгівлі швидко зростають міста як осередки якісно нової міської культури, які в Італії починають вириватися за рамки феодальної традиції вже з ХІІ століття. До кінця ХІІІ століття італійські міста стають найбільшими в Європі.