– Здрастуй! Мене звати Кирилл.
Привіт! Я Микола. Ти з якого міста приїхав?
– Я з Одеси. А ти?
– А я з Костянтинівки.
– А в якій це області?
У Донецькій.
– Цікаво. Я в Донецькій області взагалі ще не бував. А ти бував у Одесі?
– Так, минулої осені ми їздили на екскурсію до Одеси.
– От добре! Тобі сподобалося наше місто?
– Так, а найбільше мені сподобалися Потьомкінські сходи та гарний вид на морський вокзал. Дуже велична картина. Я обожнюю кораблі.
Можливо, стану моряком.
– А в твоєму місті єморе? Адже Донецька область має вихід до моря. Вибач, я не дуже добре географію знаю.
– Ні, в нас моря немає, адже ми знаходимося на півночі області. В нас завод металургійний є. Раніше у нашому місті працювало кілька потужних підприємств, але потім вони порозвалювалися.
– Мабуть, Костянтинівка – невелике та затишне місто?
– Так, невелике. Воно було б затишнішим, якби завод не димив та не коптив так. Мешканці міста скаржаться.
– А якщо ти вирішиш стати моряком, то приїдеш вчитися до нас, в Одесу?
– Так, до вашої морської академії. Або до Маріуполя, де є її філіал.
— Как что? Рука, Осип Никифорович! — отвечала Солоха.
— Прощай, Оксана! Ищи себе какого хочешь жениха, дурачь кого хочешь; а меня не увидишь уже больше на этом свете.
— Зачем ты пришел сюда? — так начала говорить Оксана.
— Как бы не так! с ними, верно, придут парубки. Тут-то пойдут балы. Воображаю, каких наговорят смешных историй!
— Постой, я сам отворю, — сказал кузнец и вышел в сени, в намерении отломать с досады бока первому попавшемуся человеку.
— Стой, кум! мы, кажется, не туда идем, — сказал, немного отошедши, Чуб, — я не вижу ни одной хаты.
Объяснение: