В расстроенных чувствах Алмазов делится своей проблемой с любимой женой Верочкой. Ей приходит в голову блестящая идея – посадить на том самом месте настоящий куст сирени. Верочка, не колеблясь ни минуты, закладывает в ломбарде все свои украшения и делает заказ садовнику.
На следующее утро удивлению профессора, увидевшего собственными глазами раскидистый куст, не было предела. Николай Евграфович благополучно сдаёт экзамен и делится радостной новостью с любимой женой.
Писатель недаром даёт главной героине имя Вера. Для своего супруга она является настоящей верой в себя, свои возможности. Это мощный оплот, который надёжно укрывает его от любых невзгод, позволяет справиться с жизненными трудностями и испытаниями. А как известно, пока у человека в душе теплится вера, он непобедим.
Автор доносит простую мысль, что нужно учиться любить. Глубоким заблуждением является утверждение, что любовь – это данность, которая будет сопровождать всю жизнь. Она словно капризный садовый цветок, который нуждается в ежедневном бережном уходе. Только тогда она сможет принести свои ценные плоды. Истинная любовь – это не дар судьбы, но великое достижение, над которым приходится трудиться не покладая рук всю свою жизнь.
п.с не уверен, что так, но пусть будет
Із давніх-давен яйце, як і дерево, вважалося символом весняного пробудження природи, зародження життя, продовження роду тощо.
Період приходу весни, який у давні часи був справжнім святом для хлібороба, на території України припадає на кінець квітня – початок травня. І ось у сиву давнину наш, ще не хрещений, люд: і хлопці, і дівчата, і старі, і малі – йшли до весняного лісу, де піснями й танцями, гаївками та хороводами славили воскресіння природи, її відродження і розквіт. Возвеличували життєдайну силу сонця як першооснови життя. Прославляючи вічний закон пробудження природи на землі, возвеличували і вшановували водночас один із головних символів цієї пори – яйце, з якого, як вважалось, і почалося життя на Землі. Розписували яйце символічними знаками, котрі згодом трансформувалися в орнамент. Так і виник звичай робити писанки.
У дохристиянські часи писанка виконувала роль оберега. Ця традиційна функція, як і найдавніший орнамент, частково збереглася й досі: трикутники, спіралі, клинці, трироги і свастики – все це знаки різних ритуалів і священих магічних чисел, котрі в свідомості сучасників не втратили оберегового значення.
Раніше розписувати писанки можна було лише у чітко визначений час, з певними замовляннями. Чарівні знаки писалися відповідними кольорами. І нині частково збереглася символіка знаку і кольору. Символічних малюнків виявлено понад сотню різновидів.
Особливу увагу серед них привертають писанки “Богиня” з села Чаповичі зі Східного Полісся (1966 р.) та “Княгиня” з села Окопи із Західного Полісся (1967 р.), на яких зображення антро ізованих постатей цілком тотожне з широко розповсюдженим в ужитковому мистецтві наших предків зображенням жінки-праматері “поганської” Великої Богині, або, як її називали, Богині Мокош, Богині-Живи, чи Богині-Берегині. Вона завжди виступала символом життя і родючості, матір’ю усього живого, існуючого.
