Ця казка оповідає про те, як дерева служать людині. Про те, яку користь вони приносять і чому ніхто не повинен їх ламати і псувати.
В тіні високих, красивих дерев було два джерела — великий і маленький. З великого джерела дідусь брав воду. Брала воду бабуся. Брав воду і маленький Петя.
А з маленького? З нього пив горобчик. Пила курочка з курчатами. Пила козочка з козеням.
Квітам було роздолля. Сюди зліталися метелики і бобочки. Тут снували верткі жучки і гуділи товсті джмелі. Квіти дуже добре пахли і давали солодкий, запашний сік.
Але декому дерева не подобалися і заважали. Це був вітер. Коли прилітав вітер з грозовою хмарою,—знаєте, той вітер, що приносить дощ? — як він злився! Як він налітав ня дерева! Йому було важко перетягнути через дерева важкі хмари, повні води. І він завжди проливав цю воду. Вода дощем падала на землю, і води вистачало всім.
Але ось одного разу прийшов поміщик, господар всіх дерев в окрузі. Він був дуже багатий і дуже жадібний. —Зрубайте ці дерева і розпиляєте на дрова,— наказав він працівникам. — Я продам дрова і отримаю за них дуже багато грошей!
Ось тепер вітру було роздолля! Як він носився! Дерева більше не заважали йому, не стояли у нього на шляху. А як зрадів суховій! Знаєте, той вітер, який все кругом висушує? Він побачив, що дерева більше не захищають джерела, прилетів і забрав всю воду.
І в джерелах не стало води. Ні крапельки! Петя прийшов з відерцем, а води немає! Ніде стало пити горобчика. І курочці з курчатами. І козеняті з козеням. Квіти, які так добре пахли і давали бджолам і метеликам солодкий сік, зів'яли. Вони вже не були такі красиві і запашні, і навіть комарі не хотіли на них сідати.
А всьому виною був жадібний поміщик, який наказав зрубати дерева. Він ні про що не дбав. Він думав тільки про те, щоб у нього було багато-багато грошей — ціла гора! — Ні, — сказали тоді люди. — Так більше не буде! І вони прогнали поміщика. Прогнали назавжди і стали господарювати самі.
Потрібно було знову посадити дерева. Діти допомагали дорослим. Рівними рядами все садили маленькі деревця. Це були саджанці тополі. Потім діти поливали їх водою, яку приносили здалеку.
І ось з маленьких саджанців виросли високі, красиві дерева. Ще вище і красивіше, ніж старі. Тепер вітер може скільки завгодно злитися. Але йому не пройти! Він буде розгойдувати дерева, але вони не зігнуться. А коли прилетить вітер з грозовою хмаринкою, - пам'ятаєте, той вітер, що приносить дощ? - ось його - то і чекатимуть дерева! Вони його не пропустять і змусять вилити всю воду на землю.
Людину називають Людиною, коли вона спроможна відповідати за свої вчинки, поведінку, за результати своєї діяльності, тримати у своїх руках особисту долю, готова до будь-яких випробувань і перемог. Кожен повинен навчитися керувати собою, тобто самовиховувати себе. Самовиховання — це також вияв відповідальності, що свідчить про зрілість людини, його духовну стійкість. Вихована людина повинна бути спокійною, врівноваженою, вміти тамувати злість, роздратування, керувати своїми емоціями. В критичній ситуації зробіть паузу і не втрачайте самоконтроль. Вчіться терпіти і прощати. Змусьте емоції працювати на Вас, а не проти Вас. Опануйте головним умінням - перетворювати негативні події на позитивні. Змінюючии значення, Ви змінюєте свою реакцію на те, що відбувається. Знайдіть у собі сили посміхнутися та знехтувати негараздами.
У творі Осипа Турянського "Поза межами болю" автор піднімає відразу кілька вічних проблем людства: взаємовідносини людини і держави, людина та її доля під час війни, причини війни та амбіції правителів країн під час неї, збереження моральності і духовності у військових умовах. Досить очевидною для кожного читача є і своєрідний протест автора проти війни,в якого з одного боку війна визнається безсумівним злом, а з іншого боку ніякого виходу з цієї проблеми автором не пропонується . На тлі всьго цього, звичайно, піднімається і питання сенсу життя людини. Згідно з сюжетом в центрі твору знаходиться історія семи друзів військополонених, які служили в австрійській армії, але потрапили в полон. Але доля була прихильною до них, і їм вдалося здійснити втечу в полон. Втім, наслідком цього стали ще більші проблеми - пора року тодішніх подій була зимовою, а знчить, друзям, довелося йтийти по безжалісному морозу. Саме погодним умоваму творі відведена дуже важлива роль - автор детально її описує і показує в якості мало не самого ворога героїв твору. складні обставини наштовхують друзів на роздуми про життя та здійснення відчайдушних вчинків. Їм вже не потрібні гроші, вони готові спалити їх, щоб зберегти вогнище. Усвідомлення швидкої смерті змушує згадувати їх про своє колишнє життя і близьких людей. Втім всі вони зберігали людську гідність і не змогли їсти людське мясо навіть в умовах страшного голоду. Твір закінчується трагічно - в живих залишається лишеодин з семи друзів. Але Осип Турянський закінчує його оптимістичним висновком про те, що вічні цінності завжди перемагає смерть. Питання сенсу життя в цьому творі досить очевидне. Його герої боролися за своє життя, незважаючи ні на що, здійснювали і не завжди обдумані вчинки, але в той же час навіть у таких складних умовах завжди залишалися гідними людьми. Думається, що якщо це вдалося їм, то повинно вдасться кожній іншій людині в будь-яких умовах. Основний сенс по Осипу Турянському - залишатися людиною в будь-яких обставинах і не шукати виправдань в найскладніших умовах. Держава завжди була і буде жорстокою зі своїми громадянами. У деяких випадках держава настільки жорстока, як це описано в цьому творі. Але визначаючи свій сенс життя, необхідно розділяти взаємини між людиною і державою,а також між звичайними людьми, адже це далеко не одне і теж.
В тіні високих, красивих дерев було два джерела — великий і маленький. З великого
джерела дідусь брав воду. Брала воду бабуся. Брав воду і маленький Петя.
А з маленького?
З нього пив горобчик. Пила курочка з курчатами. Пила козочка з козеням.
Квітам було роздолля. Сюди зліталися метелики і бобочки. Тут снували верткі жучки і гуділи
товсті джмелі. Квіти дуже добре пахли і давали солодкий, запашний сік.
Але декому дерева не подобалися і заважали.
Це був вітер. Коли прилітав вітер з грозовою хмарою,—знаєте, той вітер, що приносить дощ? — як
він злився! Як він налітав ня дерева! Йому було важко перетягнути через дерева важкі хмари,
повні води. І він завжди проливав цю воду. Вода дощем падала на землю, і води вистачало всім.
Але ось одного разу прийшов поміщик, господар всіх дерев в окрузі. Він був дуже багатий і дуже жадібний.
—Зрубайте ці дерева і розпиляєте на дрова,— наказав він працівникам. — Я продам дрова і отримаю за них дуже багато грошей!
Ось тепер вітру було роздолля! Як він носився! Дерева більше не заважали йому, не стояли у нього на шляху.
А як зрадів суховій! Знаєте, той вітер, який все кругом висушує? Він побачив, що дерева більше не захищають джерела, прилетів і забрав всю воду.
І в джерелах не стало води. Ні крапельки!
Петя прийшов з відерцем, а води немає! Ніде стало пити горобчика. І курочці з курчатами. І козеняті з козеням. Квіти, які так добре пахли і давали бджолам і метеликам солодкий сік, зів'яли.
Вони вже не були такі красиві і запашні, і навіть комарі не хотіли на них сідати.
А всьому виною був жадібний поміщик, який наказав зрубати дерева. Він ні про що не дбав. Він думав тільки про те, щоб у нього було багато-багато грошей — ціла гора!
— Ні, — сказали тоді люди. — Так більше не буде!
І вони прогнали поміщика. Прогнали назавжди і стали господарювати самі.
Потрібно було знову посадити дерева. Діти допомагали дорослим. Рівними рядами все садили маленькі деревця. Це були саджанці тополі. Потім діти поливали їх водою, яку приносили здалеку.
І ось з маленьких саджанців виросли високі, красиві дерева. Ще вище і красивіше, ніж старі. Тепер вітер може скільки завгодно злитися.
Але йому не пройти! Він буде розгойдувати дерева, але вони не зігнуться. А коли прилетить вітер з грозовою хмаринкою, - пам'ятаєте, той вітер, що приносить дощ? - ось його - то і чекатимуть дерева!
Вони його не пропустять і змусять вилити всю воду на землю.