Із зарубіжної літератури ви вже знаєте, що в часи Ренесансу в Західній Європі (ХІV-ХVІ ст.) прокинулася цікавість до античності, а в центрі мистецьких студій опинилася людина, красива не тільки душею, а й тілом. Якщо в часи Середньовіччя передові люди шукали індивідуального порятунку душі, то Ренесанс, за визначенням Дмитра Чижевського, „не стільки "відкрив”, себто знайшов людину“, скільки виокремив її з цілості матеріального та духовного всесвіту.
Відродження, або Ренесанс, - історичний період у культурі, мистецтві, у тому числі й літературі, країн Європи у ХV-ХVІ ст. У цей час мовами літератур окремих народів стають національні мови, у красному письменстві й образотворчому мистецтві зароджується реалістичне бачення світу. В Україні епоха Ренесансу почалася дещо пізніше (друга половина XVI - перша половина XVIІ ст.).
У другій половині XVI ст. українська література перебувала під впливом європейського гуманізму й візантійської традиції. Представники останньої, такі як Іван Вишенський, Йов Княгиницький, Йов Почаївський, Ісая Копинський, прославляли християнську громаду з її орієнтацією на загальну рівність. Представники ренесансного антропоцентризму1 та християнського гуманізму - Юрій Рогатинець, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Дем'ян Наливайко та інші - проповідували активну діяльну особистість, а захоплення вченням Арістотеля сприяло розриву з візантійством, наближуючи суспільство до європейського ідеалу.
Загалом українські письменники протистояли духовному наступу католицизму. Полеміка між православними і католиками досягла своєї кульмінації в період підготовки і підписання Берестейської унії 1596 р. Противники унії гнівно звинувачували верхівку православного духовенства в зраді національних інтересів народу, моральному занепаді, багато уваги у своїх творах приділяли розвитку духовності, народної освіти, вихованню. Поряд із полемічною літературою розвивається поезія. У найкращих поетичних творах передається краса людських почуттів, з великою силою звучать патріотичні мотиви
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Особливості української літератури доби Ренесансу
Із зарубіжної літератури ви вже знаєте, що в часи Ренесансу в Західній Європі (ХІV-ХVІ ст.) прокинулася цікавість до античності, а в центрі мистецьких студій опинилася людина, красива не тільки душею, а й тілом. Якщо в часи Середньовіччя передові люди шукали індивідуального порятунку душі, то Ренесанс, за визначенням Дмитра Чижевського, „не стільки "відкрив”, себто знайшов людину“, скільки виокремив її з цілості матеріального та духовного всесвіту.
Відродження, або Ренесанс, - історичний період у культурі, мистецтві, у тому числі й літературі, країн Європи у ХV-ХVІ ст. У цей час мовами літератур окремих народів стають національні мови, у красному письменстві й образотворчому мистецтві зароджується реалістичне бачення світу. В Україні епоха Ренесансу почалася дещо пізніше (друга половина XVI - перша половина XVIІ ст.).
У другій половині XVI ст. українська література перебувала під впливом європейського гуманізму й візантійської традиції. Представники останньої, такі як Іван Вишенський, Йов Княгиницький, Йов Почаївський, Ісая Копинський, прославляли християнську громаду з її орієнтацією на загальну рівність. Представники ренесансного антропоцентризму1 та християнського гуманізму - Юрій Рогатинець, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Дем'ян Наливайко та інші - проповідували активну діяльну особистість, а захоплення вченням Арістотеля сприяло розриву з візантійством, наближуючи суспільство до європейського ідеалу.
Загалом українські письменники протистояли духовному наступу католицизму. Полеміка між православними і католиками досягла своєї кульмінації в період підготовки і підписання Берестейської унії 1596 р. Противники унії гнівно звинувачували верхівку православного духовенства в зраді національних інтересів народу, моральному занепаді, багато уваги у своїх творах приділяли розвитку духовності, народної освіти, вихованню. Поряд із полемічною літературою розвивається поезія. У найкращих поетичних творах передається краса людських почуттів, з великою силою звучать патріотичні мотиви