Ведмідь захотів добре діло зробити, Медом духмяним мурах пригостити. Та з габаритом якось не вгадав -- Через незграбність усіх затоптав.
Був собі Хлопчик дуже жвавий, Моторний і цікавий: До всього придивлявсь І пильно прислухавсь; Що між собою скажуть люде — Почує, довго не забуде. Наслухавсь він, що дуже довгий світ, Куди не глянь — все світ, ні тину, ні воріт. От, як діждали літа, Придумав він побачить того світа І на комору зліз; як глянув — аж зрадів. «От,— думає,— якби я полетів Далеко, аж у степ… І! Добре б нагулявся, До вечора б додому не вертався; Літав би я туди щодня…» Де не взялась Свиня І стала чухать об драбину Багном обляпаную спину, Та так же тре, аж снасть тріщить; А Хлопчик на Свиню: — Чу-чу, чу-чу! — кричить… Посунулась драбина і упала; Свиня захрюкала і — драла; А Хлопчик на ввесь двір заголосив, Як крейда побілів, Забув і довгий світ, забув і степ широкий, Страшний йому зробився дах високий… Хотів уже скакать,— Була б тоді нахаба! На щастя, вийшла з хати Баба І кинулася рятувать. — І як ти тут,— питає,— опинився? — За Бабу Хлопчик ухопився. — Я,— каже,— зліз, драбина тут була, А чорная Свиня прийшла І чухаться тут заходилась. Драбина хить — і повалилась, Зоставсь я угорі… перелякавсь… — Ох, мій голубчику маленький! Ще добре, що зоставсь! От якби впав, і був би неживенький, І горенько б тоді було… Чого ж тебе туди знесло? — Бабусю! — каже він.— Хотів я подивиться, Чи дуже довгий світ. — Гай-гай! Дивився б із воріт, А лізти високо малому не годиться. Ти, може, й світ хотів би облітать? Тепер минулося, а вдруге не минеться; Бач, в грудях сердечко, неначе пташка, б’ється. І рученьки, і ніженьки тремтять.
Скажу я вам, не тільки що дитині, Як мудрий дід мовляв мені колись, Що вік живи, учися, стережись І пам’ятай, що є на світі Свині.
Стаття в газету на морально-етичну тему. Усі різні — усі рівні Який загадковий світ у своїй грандіозній картині — поєднання людських всесвітів. Кожен із нас відрізняється один від одного зовнішністю, темпераментом, кольором шкіри, здібностями і найголовніше — своїм внутрішнім світом. Я такий же, як і всі, і я ні на кого не схожий. Я один-єдиний такий. Мій внутрішній світ неповторний, яким би він не був. Так само є неповторним світ тих, хто поруч зі мною. Людина має не тільки біологічну суть, а ще й соціальну (політична тварина — так образно висловився Арістотель). Ми не можемо жити поза суспільством, не створюючи держави. Ми постійно потребуємо спілкування, ми не можемо бути самотніми. А той, хто не живе в суспільстві, той або надлюдина, або морально недорозвинена істота (Арістотель). Ми пов'язані один з одним тисячами невидимих ниток, здавалося б, очевидні речі слід належним чином сприймати, та наступає якийсь момент і комусь захочеться обірвати ці нитки. Так починаються війни. Проблема «усі різні — усі рівні» стара як світ. Стільки зусиль було докладено до вирішення проблеми щодо поєднання рівності й індивідуальної свободи. Згадаймо Біблію: ми створені за образом і подобою Божою, отже, ми — рівні. Ми маємо вуха, але не чуємо. Тільки в XX столітті ми пережили дві світові війни. Експеримент з СРСР теж не вдався, не вдалося тоді створити суспільство Рівності й Братерства. Яке вже там братерство, коли Росія стала «первой среді равних» (Й.Сталін). На мою думку, західні демократії правильно вирішили створювати в себе громадянське суспільство, яке дає кожному простір для самовираження, самореалізації поза державою, яка схильна нехтувати особистістю. Людина приречена на свободу, постійно знаходячись у ситуації вибору. Створюючи себе, ми створюємо світ. Обираючи себе, ми обираємо все людство. Усе надзвичайно просто і надзвичайно складно: «Царство небесне» в нас самих. Людина створена для добра, добро запрограмоване в ній, інакше людство вже давно б загинуло. Дійсність буде такою, якою зроблять її зусилля мільйонів людей. Треба зовсім небагато духовної роботи над собою, щоб стати терпимим і сприймати кожного таким, яким він є. Ми громадяни одного світу. Ми рівні. Світ у наших руках. Всесвіт один і той же для всіх. Мудрі слова були колись сказані Сенекою: «Я пишаюся не тим, що я громадянин Риму, а тим, що я громадянин світу». Ми є унікальними й неповторними. Ми — часточка загального. Ми — рівні. Про це слід думати, говорити, писати. Саме з таким підходом, залишаючись різними й рівними, ми зможемо захистити це крихітне життя у Всесвіті — Землю.
Був собі Хлопчик дуже жвавий,
Моторний і цікавий:
До всього придивлявсь
І пильно прислухавсь;
Що між собою скажуть люде —
Почує, довго не забуде.
Наслухавсь він, що дуже довгий світ,
Куди не глянь — все світ, ні тину, ні воріт.
От, як діждали літа,
Придумав він побачить того світа
І на комору зліз; як глянув — аж зрадів.
«От,— думає,— якби я полетів
Далеко, аж у степ… І! Добре б нагулявся,
До вечора б додому не вертався;
Літав би я туди щодня…»
Де не взялась Свиня
І стала чухать об драбину
Багном обляпаную спину,
Та так же тре, аж снасть тріщить;
А Хлопчик на Свиню: — Чу-чу, чу-чу! — кричить…
Посунулась драбина і упала;
Свиня захрюкала і — драла;
А Хлопчик на ввесь двір заголосив,
Як крейда побілів,
Забув і довгий світ, забув і степ широкий,
Страшний йому зробився дах високий…
Хотів уже скакать,—
Була б тоді нахаба!
На щастя, вийшла з хати Баба
І кинулася рятувать.
— І як ти тут,— питає,— опинився? —
За Бабу Хлопчик ухопився.
— Я,— каже,— зліз, драбина тут була,
А чорная Свиня прийшла
І чухаться тут заходилась.
Драбина хить — і повалилась,
Зоставсь я угорі… перелякавсь…
— Ох, мій голубчику маленький!
Ще добре, що зоставсь!
От якби впав, і був би неживенький,
І горенько б тоді було…
Чого ж тебе туди знесло?
— Бабусю! — каже він.— Хотів я подивиться,
Чи дуже довгий світ.
— Гай-гай! Дивився б із воріт,
А лізти високо малому не годиться.
Ти, може, й світ хотів би облітать?
Тепер минулося, а вдруге не минеться;
Бач, в грудях сердечко, неначе пташка, б’ється.
І рученьки, і ніженьки тремтять.
Скажу я вам, не тільки що дитині,
Як мудрий дід мовляв мені колись,
Що вік живи, учися, стережись
І пам’ятай, що є на світі Свині.