ответ:Злой, Плохое ставлення до Максима, любил свою дочь
Объяснение:
Объяснение:
Спочатку — це манірна легковажна дівчина, що повернулася після навчання в інституті в маєток своєї бабусі. Пансіон “благородних дівиць” не виховав у панночки жодної благородної риси характеру. Не привчена до праці змалку, інститутка веде паразитичний б життя. Вона влаштовує безкінечні бенкети, приділяє непомірну увагу своєму туалетові. Панночка — жорстока. Важка праця на панському дворі супроводжувалась бійкою, лайкою і катуванням дівчат. Коли їй щось потрібно, вона стає улесливою, домагається чого хоче. Панночка не здатна по-людськи любити. На чергових банкетах вона з усіма хитрувала, лукавила, удавала з себе привітну, ласкаву, закохану, а насправді нікого не любила. Вона зуміла закохати в себе полкового лікаря, і коли він став нареченим, невдовзі прибрала його до рук, зробила з нього свого раба. Кохання її “чудне”. Вона сумує, плаче, бо наречений її бідний. Настрій її міняється, як тільки вона дізналась, що нареченому в спадщину дістався хутірець. Де взялася люб’язність, привітність, радість! У неї любов тільки за багатство, маєток. Ось яка у панночки мораль. Ще лютішою стала інститутка, коли відчула, що в неї є свійхутірець. Прибравши до рук чоловіка, вона перетворилася з “освіченої” панночки на самодурку. Під час господарювання на хутірці вона стає зажерливою, скупою, брутальною і роздратованою. Вона брехлива, люта, груба та некультурна. Необмежена влада над кріпаками ще більш спустошує душу інститутки, робить її жорстокою та бездушною;
Життя буде цікавішим, коли поруч і друг (за повістю Я. Стельмаха «Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера»)
Літо. Довгоочікувані канікули. Двом друзям, Митьку та Сергію, літо провіщало чимало цікавого. Адже вони вирішили провести його разом у бабусі Митька. Село мало таку затишну, таку домашню назву — «Юрківка». Якби ще до від'їзду в Юрківку хлопцям хтось сказав би, що замість того, щоб відпочивати, бити байдики, грати та купатися у річці чи ставку, вони стануть завсідниками сільської бібліотеки і читатимуть жадібно книжки, вони нікому не повірили б: не вистачало ще літо псувати на читання — вони не дуже полюбляли книжки. Але друзі почати у Юрківці читати не просто книжки — а книжки, які стосуються наукових досліджень у галузі живої природи. А викликало живе зацікавлення хлопчиків до бібліотечних скарбниць незвичайне лісове озеро поблизу Юрківки.
Хлопці дізнатися від чотирнадцятирічного Василя, який також приїхав до Юрківки. відпочивати, що в лісовому озері оселилася якась страшенна істота. Вона лякає мешканців села, і купатися в цьому озері, як виявилося, дуже небезпечно. Може, це чудовисько подібне до Лохнесського? Те озеро у Шотландії — Лох-Несс зветься — далеко-далеко від Юрківки, за кордоном, але ж звідки у Юрківці, українському селі, його родичі? Ось і вирішили хлопці вистежити та сфотографувати таємничого мешканця сільського озера. Друзі оселилися в курені, який і будувати не треба було: він уже був кимось збудований неподалік від озера. Може, рибалками?..
Хлопці, мешкаючи в курені, час від часу знаходили ознаки присутності Химери. Це були і величезні сліди на піску, і пір'я розірваного птаха — можливо, це було місце, де чудовисько влаштувало собі їдальню. Сергій та Митько вирішили зробити принаду для нього. А ще Сергій запропонував товаришу дати ім'я цій химері. Але яке? Сергій назвав її на честь свого друга — Митькозавром. Спочатку Митько виявив скромність і відмовився від такої честі, а потім погодився. Друзі вже уявляли собі, яка буде сенсація в науковому світі, як здивується вчителька ботаніки, коли виявиться, що вони стали першовідкривачами Митькозавра із Юрківки.
Подробнее - на -
Объяснение:
Выбирай что надо:
Цитатна характеристика Тугара Вовка
1. Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великi лови на грубу звiрину. Вiн святкував почин свого нового життя,- бо недавно князь Данило дарував йому в Тухольщинi величезнi полонини i цiле одно пригiр’я Зелеменя; недавно вiн появився в тих горах i побудував собi гарну хату i оце першу учту справляє, знайомиться з довколичними боярами.
2. … бо Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, пiдсадкуватий, з грубими обрисами лиця i грубим, чорним волоссям, вiн i сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведiв, яких їхав воювати.
3. Тугар був старий вояк i старий ловець,- вiн не знав, що то тривога.
4. Та все-таки йому, гордому бояриновi, що вирiс i великої честi дослужився при князiвськiм дворi, важко було прилюдно вiддавати подяку за вирятування доньки мужиковi. Але нiщо було дiяти… Обов’язок вдячностi так був глибоко вкорiнений у наших рицарських предкiв, що й Тугар Вовк не мiг вiд нього виломатися.
5. – А так, ще питатися вашої громади! Менi князь дарував той лiс i тоту полонину, i менi нi в кого бiльше дозволятися.
6. I Тугар Вовк, що йшов передом у важкiй, понурiй задумi та мiркував над тим, як би то завтра стати гiдно i в цiлiм блиску перед тими смердами та показати їм свою повагу та вищiсть …
7. – Я хотiв сказати,- поправився Максим,- хотiв сказати ще не так. Боярине, вiддай за мене доньку свою, котру я люблю дужче свого життя, дужче душi своєї!
Грiм з ясного неба не був би так перелякав Тугара Вовка, як тi гарячi, а при тiм простi слова молодого парубка. Вiн вiдступив два кроки назад з гнiвом i погордою змiшаним поглядом мiрив бiдного Максима вiд нiг до голови. Лице його було недобре, аж синє, зуби йому зацiпило, губи дрожали.
– Смерде! – скрикнув вiн нараз, аж дооколичнi гори залунали тим проклятим окликом.- Що се за слова смiєш ти говорити до мене? Повтори ще раз, бо се не може бути, щоб я справдi чув те, що менi причулося.
8. Максим бачив тепер, що його надiї розбитi, що боярин надто високо мiряє, надто гордо глядить на нього.
9. Хоч вихований при княжiм дворi i зiпсований гниллю та пiдлотою, вiн усе-таки був рицар, вояк, чоловiк i мусив вiдчути серцем хоч крихту того чуття, яке так сильно порушувало серце Захара Беркута. А притiм же вiн далеко не по щирiй совiстi виповiдав уперед свої слова про необмежену власть князя; його душа й сама не раз бунтувалися проти тої властi, а тут вiн тiльки хотiв заслонити показом на княжу власть свої власнi забаги такої ж властi. Не диво, що слова Захара Беркута запали йому глибше в душу, нiж вiн сам того бажав. Вiн перший раз зi щирим подивом глянув на нього, але заразом i жаль йому зробилося того велетня, якого упадок, по його думцi, був близький i неминучий.
10. Я досi мовчав, але тепер менi велять говорити. Чесна громадо! Свiдоцтво моє проти боярина Тугара Вовка велике i страшне: вiн зра…
– Мовчав досi, то мовчи i далi! – ревнув боярин, блиснув топiр, i Митько Вояк з розлупаною головою, окровавлений, упав додолу.