Мова Сковороди — це мова «українського бароко з її обома полюсами — церковнослов'янщиною української редакції та народною мовою» , яка підготувала ґрунт для єдиної літературної мови на народнорозмовній основі.
Боротьба проти поневолювачів українського народу велася не тільки на полі брані, а й у сфері духовній, де основною зброєю було слово. Словом народ боронив і відстоював свою сутність.
Сковорода виробив цілу філософію слова. Він його розумів і як «безодню», що може охопити всю різноманітність космосу, і як міру речей, через яку все можна спробувати пізнати, відчути, і як силу реально існуючого. Загадка слова, що була непізнана до нього і залишилася такою й нині, хвилювала Сковороду. Слово не тільки знак світу, а мова — знакова система. Слово має структуру, що нагадує структуру світу. Є матерія у вигляді звуку, є знакове зміщення субстанції, якась назва, є, зрештою, образ, тобто якийсь символічний зміст, що дає змогу алегорично його використовувати, як у байці. Однак є щось невидиме, невловиме, внутрішнє, завдяки чому слово переживає речі, людей, час, простір.
Серед творів поетеси, які справили на мене найбільше враження, є поезія "До мого фортепіано". Вірш, який сповнений болю і туги до музичного інструменту, за який, через важку хворобу, поетеса не зможе більше сісти і грати.
Я пам'ятаю, як моя вчителька під етюд Шопена прочитала нам вперше цю поезію. Я була вражена співзвучністю вірша, голосу вчительки і музики.
Поезія "До мого фортепіано" має автобіографічний характер: в ній оспівано почуття поетеси, яка з п'яти років грала на фортепіано і пробувала писати власну музику. Тоненька, ніжна і вразлива дівчинка навіки прощалася з мрією бути піаністкою, композитором — і в цьому біль і туга авторки:
Мій давній друже! мушу я з тобою
Розстатися надовго... Жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувать думки веселі і сумні...
Коли я смуток свій на струни клала,
З'являлась ціла зграя красних мрій,
Веселкою моя надія грала,
Далеко линув думок легкий рій.
Розстаємось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самоті німій,
А я не матиму де дітися з журбою...
Прощай же, давній, любий друже мій!
Література — особлива сфера людської творчості, не ізольована від життя, а тому реальні люди і реальні події знаходять у літературі своє відображення. Для мене вірші Лесі Українки — це прекрасна школа життя, школа виховання духовності, мужності, любові до рідного краю, виховання впевненості в собі, щирості, порядності.