“Без дружби життя неповноцінне” – так нам кажуть люди. А чи справді без дружби життя не повноцінне
Так, життя без дружби справді неповноцінне. Без дружби людина щасливо не проживе, тому що друзі, з якими ти товаришуєш, відігрють велику роль у житті. Вони тебе підтримують, до Про дружбу складено дуже багато повістей, віршів, оповідань та інше. Хороший приклад показує Ніна Бічуя у своїй повісті “Шпага Славка Беркути”.
Головні герої цієї повісті – Славко Беркута та Юлько Ващук. Раніше Славко та Юлько дружили, але щось пішло не так, і це призвело до конфлікту. Далі був двобій між хлопцями під час тренерування фехтувальників. Тоді Беркута не думав, що його друг ніколи не займався фехтуванням, він думав, як довести йому, що не все дається легко в житті. Згодом шпага Славка зламалася, ненароком заціпивши коліно Юлька, і Юлько потрапив в лікарню. Ващук після цього всього підмовив місцевих покидьків побити колишнього друга, але план провалився. Опинившись в поліції, “друг” назвався Славковим іменем. Також раніше Беркуту звинувачували в одному злочині, якого він абсолютно не коїв. Хлопця у тяжкі часи підтримували та розуміли однокласники, Лілі Теслюк, батьки та тренер. Закінчилося все це тим, що Беркута виграв шкільний суд та з нього всі звинувачення були скасовані.
Ось ця повість нам довела, що підтримка друзів дуже важлива у нашому житті.
Объяснение:
Малий Тарас чумакує.
"Літо 1824 року було дуже гарне. Небо голубе та ясне від палкого сонячного проміння, що так і ллється потоками на зелені садки Кирилівки, на білі хатини з чорними стріхами й димарями, на пишні квітники перед хатами та на блискучі церковні бані.
Тільки в хаті Шевченків невесело. Недобра мачуха побиває дітей-пасинків і проклинає їх, а вже найбільше малого Тараса.
Бачить це батько, бачить старенький дідусь, і жаль їм хлопчини.
— Невинно терпить,— каже батько.
Задумався старий дідусь, а по хвилині каже:
— А знаєш що, Грицю! Ось ти вибираєшся чумакувати, візьми й Тараса з собою...
Тарас почув таку милу новину, і мовби його на сто коней посадили. Поїде, світа побачить, степи, козацькі могили. І пригадує собі, як то він уже «їхав з чумаками», тому чи не чотири роки вже буде, тоді, як він ішов до «залізних стовпів».
На другий день раненько батько з Тарасом поснідали, сіли на віз, перехрестилися і... воли рушили. Минають поля, гаї, села, а ось уже й місто біліє перед ними.
— Що це за місто? — питається в батька Тарас.
— Гуляйполе,— відповідає батько.
І знов села, поля, хутори. При дорозі буйна трава. Батько спиняє воли, випрягає, пускає їх на пашу.
— Обідатимемо, сину,— каже. Сідають на возі, обідають.
— То вже степ, тату?
— Ні, Тарасе, це ще не степ, але ось як виїдемо в Херсонщину, то вже почнеться справжній степ, широкий, буйний. Тільки то вже не те, що було колись, тепер уже багато степу зорали, замість тирси пшениця шумить.
Тарас не дивиться на міста, його очі біжать дальше — за річку Тикич, у степ безмежний.
— А це вже справжній степ? — допитується знову Тарас.
— Так, це вже степ,— відповідає батько.
Віз котиться широким шляхом, а обабіч шляху шумлять високі трави, що вже почали жовкнути від палючого сонця. Тарас бігає зором по степу якось розмріяно. А по хвилині питається:
— Тату, то тут жили запорожці?
— Так, кажуть старі люди, що тут була запорозька вольниця,— відповів батько.
А Тарас уже не допитується, задумався. Його уява малює йому буйних, чубатих запорожців, як вони ганяються степом, здоганяють татар, що везуть ясир з України, заводять бій з татарами, бранців визволяють. А потім копають могилу товариству, що впало в бою, і сиплять високу-високу. Все так, як дідусь оповідав, а дідусь знає, бо пам'ятає і запорожців, і гайдамаків".