моя вулиця
я проживаю у селі великі бірки, майже на його окраїні, на вулиці євгена коновальця.
вона не дуже довга, проте широка. у кінці вулиці — сільський стадіон. біля нього — пасовище, на якому випасають худобу.
вулиця є. коновальця дуже гарна у будь-яку пору року. влітку вона буяє зеленавістю високих тополь, які ростуть по обидва боки вулиці. коли ввечері йдеш вулицею, тебе дивні пахощі з кожного городу. ніякі французькі парфуми не зрівняються із запахами городніх квітів!
восени моя вулиця барвиста. цвітуть чорнобривці, майори, айстри, хризантеми. цієї пори вона пахне квітами і димом від спаленого листя та бадилля.
але найбільше я люблю свою вулицю взимку. все навколо біле-біле. снігові шапки на хатах та деревах, сніговий килим на землі творять казкове диво. взимку вулиця пуста: ні людей, ні худоби, ні птиці. лише поодинокі перехожі та галасливі діти будять сільську тишу.
на нашій вулиці немає громадських споруд, лише одноповерхові будинки.
раніше я жалкувала, що не живу у місті в багатоповерховому будинку. але зараз розумію, що мешканці нашої вулиці — багаті люди, адже ми маємо власні садиби.
єдине, що хотіла б змінити на своїй вулиці, — обладнати сучасний стадіон і збудувати невеликий кінотеатр.
коли виросту, здобуду освіту, обов'язково докладу зусиль, аби мрія збулася, бо я дуже люблю свою вулицю.
Київ... Русь... Україна... Ці слова з глибокою шанобою і гордістю промовляє кожний свідомий українець, бо виражають вони духовну близкість до землі своїх батьків, родоводу українського, його славної і водночас трагічної історії. Ось уже понад XV століть височіє на дніпровських схилах золотоверхий Київ, якому випала історична місія стати «матір’ю міст руських», «відіграти важливу роль у формуванні однієї з найбільших держав середньовічної Європи — Київської Русі.
Софія Київська і Золоті ворота княжого міста, Видубецький монастир і Києво-Печерська лавра із залишками Успенського собору, старовинний Поділ і сивочолий Дніпро — все це духовні символи національної історії та культури, без яких не мислиться українська земля і шлях її народу в майбутнє.
Оглядаючи з висот київських пагорбів далекі простори поза Дніпром, дослуховуючись голосу віків, мимоволі замислюєшся: звідки ми пішли і чиї ми діти? Хто жив на наших землях кілька тисячоліть тому, і якою мовою спілкувалися наші предки? Хто були оті будівничі міст, храмів,
Пам’яток зодчества, що впродовж багатьох століть чарують нащадків своєю довершеністю й красою?.. Таких ще вповні не з’ясованих питань постає чимало, та відповідь на окремі з них ми можемо дати, адже нещодавно ознайомилися з творами, автори яких намагалися збагнути долю нашого багатостраждального народу, зриміше і відчутніше уявити картини минувщини. Зі сторінок оповідань і віршів дихає старовина, постає життя наших предків, миготять у стрімкому бігу коні, схрещуються списи, дзвенять шаблі... Без минулого немає майбутнього. У захоплюючу мандрівку по шляхах історії вирушимо ми на сьогоднішньому уроці, спробуємо перевірити ваше розуміння прочитаних творів усної народної творчості, історичної поеми О. Олеся.