П’єса Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч» розповідає цікаву історію про низькі людські почуттях і якостях. Як зрозуміло з самої назви твору, найголовнішою мотивацією для головного героя твору є тільки гроші. Герасим Калитка був дуже жадібним, не мав нічого більш важливого в своєму житті, ніж збагачення. В цілому цей образ був досить характерним для того часу. Тоді справді гроші і земля були надзвичайно важливими для людини і її успішного життя.
У відповідності до змісту твору, Герасим Калитка дуже любив дві речі – гроші та землю. У творі наведено величезна кількість прикладів того, як він все це любить і наскільки він жадібний у зв’язку з усім цим. Він докоряв своїх слуг за зайвий з’їдений ними шматок хліба, хотів одружити свого сина на багатій дівчині, яку син не любив. Він був жадібний навіть по відношенню до власної дружини, яка просила дати їй коней, що добратися до міста. Більше того, Герасим Калитка був готовий на будь-які хитрощі і навіть на незаконні дії, щоб хоча б трохи збагатитися. Одного разу до нього в гості прийшов єврей і запропонував за кілька тисяч справжніх грошей купити сто тисяч грошей фальшивих, які неможливо розпізнати. Герасим був настільки жадібний, його свідомість було настільки помутнілою, що він погодився на цей очевидний обман. Крім того, йому були сильно потрібні гроші, щоб дати їх у борг під заставу чужої землі Смоквина, а потім витребувати цю землю собі. На жаль для Герасима, сто тисяч, видані йому євреєм, виявилися простими папірцями, а тому він не зміг купити землю Смоквина, та й видані єврею гроші були втрачені.
Немає жодних сумнівів у тому, що навіть якщо б афера Герасима Калитки виявилася успішною, щасливою ця жадібна людина ніколи не стала би. Вся проблема в тому, що людська жадібність просто не має меж. Якщо людина жадібна, вона ніколи не заспокоїться. Помилково вважати, що багаті люди не можуть бути жадібними, тому що у них багато грошей. Навпаки, якщо людина багата, значить, гроші для неї дуже важливі. А це в свою чергу говорить про те, що вона їх надзвичайно цінує і ні за що не віддасть і не поступиться будь-кому іншому ні за яких обставин.
Можна з упевненістю говорити про те, що Герасим Калитка не заспокоївся б, якби отримав землю Смоквина. Більше того, ця удача зробила б його ще більш жадібним до грошей і до землі. Він би відчув, що у нього все виходить, що всі його афери проходять, а тому продовжив би шукати можливості наживатися на оточуючих. Я думаю, що невдача Герасима повинна була послужити йому уроком і показати йому, що гроші і земля можуть зіпсувати людину.
Осип Маковей
Объяснение:
"Я знаю – любов до Маковея поставить мені корону на голову, а не мої літературні твори", – це зізнання Ольга Кобилянська залишила у своєму щоденнику. Вона "хотіла вийти заміж, щоб бути щасливою". А залишилася самотньою до кінця свого життя, бо той, кого вона пристрасно кохала, знехтував її почуттями. "Я Вас стільки років так страшно любила, я носила для Вас рай у душі – як сонце. Я хотіла такий рай Вам уладнати", – писала Ольга Кобилянська в одному з листів до Осипа Маковея. Збереглося 176 листів письменниці до Маковея, з яких опубліковано лише 67. А листи від нього вона знищила після їхнього розриву.
"Краще любити коней, ніж чоловіків фальшивих…"
Вони познайомилися у Чернівцях 1895 року. Ользі Кобилянській тоді було 32, Осипу Маковею – 29. Він, редактор газети "Буковина", правив її твори "від поганої мови та стилю", допоміг видати повість "Царівна", був її найщирішим критиком. Вони зустрічалися майже щодня, ввечері гуляли в парку. Маковей був зачарований її талантом, Ольга – його начитаністю. Він вважав її своїм другом, а вона закохалася – раз і назавжди. Не могла відвести очей від Осипа – імпозантного, високого, з бірюзовими очима. А він перехоплював її погляд – і лякався, не знаючи, що сказати. Швидко прощався і втікав від цього обтяжливого почуття.
Майже десять років тягнулися ці муки. Ольга боролася зі своїм коханням до Маковея. Не спала вночі, гірко плакала. Відомою є її фраза про те, що краще любити коней, ніж чоловіків фальшивих та хвалькуватих. Насправді вона бажала "бути обнятою сильною чоловічою рукою". Про своє кохання писала, що воно серйозне, як смерть, і глибоке, як море. Висилала Осипу книги, переклади українських письменників німецькою мовою і постійно турбувалася про його здоров’я. "Ваше пальто в мене на підозрі, гадаю, що воно занадто легке для зими і Ви простуджуєтеся в ньому", – йдеться в одному з листів.
Коли Маковей прийняв пропозицію Івана Франка працювати в "Літературно-науковому віснику" і переїхав до Львова, Кобилянській здалося, що він забрав із собою "світло її життя". А вона не вміла без нього жити. "Ні, це не була звичайна історія, це була історія незвичайної любові…" – напише Кобилянська в автобіографічній повісті "Доля".
На щастя, Осип незабаром повернувся до Чернівців. І Ольга, стомлена розлукою і чеканням, зважується на дивний вчинок. Вона пише йому лист, пропонує жити разом. "Не знаю, як приймете мої слова, звичайно, дівчата самі їх не кажуть. Але я не йду звичайною дорогою дівчат… Я можу і "ждати". Два, і три, і чотири роки. (Я взагалі лише для одної душі на світі, більше для нікого)… Чи маєте відвагу розпочати жити так, як я Вам пропоную? Я маю. Але Ви скажіть рішуче слово; я піду за Вами… Мені так дивно, що я се пишу… Майже сама себе не пізнаю. Ви не сподівалися сего по мені? Я сама не сподівалася сего по собі". Ольга зізнається Осипу, що старша від нього на три роки. "Я не відчуваю тої ріжниці, – пише вона, – властиво, що мала би мене "старою" зробити. Я їх зітру, тії роки, і вони не стануть нам на заваді. А коли б стали – Боже мій? – то поступіть, як треба…".
"Я ніколи не була щасливою…"
Ольга надіслала Маковею свій лист-пропозицію і чекала на відповідь. Вона була впевнена, що Осип зрозуміє її і вони житимуть разом. Хіба може бути інакше, якщо вона так його кохає? Але минув місяць, три, півроку… Відповіді не було. Навіть при зустрічі Маковей опускав голову і мовчав. Ольга готова була померти від приниження. І тоді вона пише йому покаянного листа. Зізнається, що раніше була в білих одежах, а тепер відчуває, що їх на ній нема! Їй боляче за себе, що не стрималася і надіслала йому того листа. Світ нічого не знає про її найнеймовірніше кохання і найбільше щастя. А Осип відповів їй у папочці "Невідправлені листи": "Є на світі жінки, котрих справді недооцінили чи не зуміли оцінити чоловіки. До таких я відношу Вас". І далі він з якоюсь жорстокістю вказує на її вік, який став на заваді їхньому спільному життю. Ольга ображена і принижена, ніщо вже не може її втішити. "В душі глибока рана, що не загоюється, – пише вона до свого друга – болгарського письменника Петка Тодорова. – Я дуже кохала одного чоловіка багато років… Всі квіти, що цвіли в моїй душі, я йому дарила. Раптом він відвернувся. Чому?".
Через три роки після розриву з Ольгою Кобилянською Осип Маковей одружився з дочкою священика Ольгою Кордубовою. Йому було 38 років, їй – 25. Помер Маковей 1925-го – на 17 років раніше за Ольгу Кобилянську. У своєму останньому листі до Маковея письменниця писала: "…будьте здорові й згадуйте мене. Я ніколи не була щасливою… Любила я свої мрії, гори, небо, засіяне зірками… Усіх тих небагатьох мужчин, котрих любила, я потім нехтувала…".