Проблема індивідуальності. Е. Андієвська порушує у творі питання про те, якою є доля унікуму в суспільстві, яке не готове до його сприйняття, і хто винен у тому, що інакшість приречена на вигнання й загибель. За законом природи, риби мусять мовчати, проте сталося так, що «серед табунів мовчазної риби… народилася балакуща риба». Та, за звичаєм, сіра маса такого іншого має за божевільного, не визнаючи його унікальності чи геніальності. «Говорющих риб», як правило, жахаються і соромляться; ви нятковість заважає і дратує посередностей: «ба лакуща риба, говорячи без упину, заважає рибам зосередитися, а це порушує гідність риб’ячу».
Проблема сили слова. Чи не виступає «говорюща» риба поетом, коли розмірковує над тим, «яка розкіш вимовити слово, а тоді дивитися, як воно кольоровими бульбашками рухається крізь воду», і чи не є це слово першим серед риб? Пророк часто буває не визнаним за життя. Водночас мудрість завжди цурається марного базікання. Зрештою, на бульбашки можна дивитися по-різному: як на кольорові (естетичний аспект) і як на порожні (марнославство).
У землянці, де зібралось приблизно 30 чоловік Іван Добробут питає капітіна Петра Колодуба про його «внутрішній секрет». Петро відповідає, що його змінив відступ через Десну, коли він познайомився зі старими дідами – рибаками. Вони відступали вже декілька днів і були останніми хто мав перейти через Десну. Переправити їх мали два діди-рибалки Савко і Платон. Всю дорогу діди між собою обговорювали відступаючих, що вони мали нову форму та не були справжніми солдатами, адже відступали. Діди казали, що справжні солдати мають захищати свій край і людей, а не тікати від смерті, так як кому судилося померти, то смерть його кругом наздожене. На заперечення Троянди Платон відказав йому, що в того мала душа, якщо страх більший ніж ненависть до ворога. Дід Платон на прощання сказав Колодубу, що не тими вони сповнені емоціями, що в них має бути не жаль та скорбота, а ненависть до ворога і презирство до смерті, адже перемагають горді, а не жалісливі. Саме ці слова змінили Петра і зробили тим, ким він зараз став. Тепер у Петра є тільки бажання після війни побачили діда Платона, та Іван Добробут сказав, що цьому вже не бути. Коли всі відступаючі пішли, німці сказали перевести їх також через Десну, і коли вони вже були посеред річки, діди попросили один у одного пробачення і втопили німців, себе і човни. Вижив лиши один Іван Добробут – він був онуком діда Савки. Петро, а з ним і інші солдати встали, преклонили коліна і мовили: «Готові на будь-який огонь!».
Проблема індивідуальності. Е. Андієвська порушує у творі питання про те, якою є доля унікуму в суспільстві, яке не готове до його сприйняття, і хто винен у тому, що інакшість приречена на вигнання й загибель. За законом природи, риби мусять мовчати, проте сталося так, що «серед табунів мовчазної риби… народилася балакуща риба». Та, за звичаєм, сіра маса такого іншого має за божевільного, не визнаючи його унікальності чи геніальності. «Говорющих риб», як правило, жахаються і соромляться; ви нятковість заважає і дратує посередностей: «ба лакуща риба, говорячи без упину, заважає рибам зосередитися, а це порушує гідність риб’ячу».
Проблема сили слова. Чи не виступає «говорюща» риба поетом, коли розмірковує над тим, «яка розкіш вимовити слово, а тоді дивитися, як воно кольоровими бульбашками рухається крізь воду», і чи не є це слово першим серед риб? Пророк часто буває не визнаним за життя. Водночас мудрість завжди цурається марного базікання. Зрештою, на бульбашки можна дивитися по-різному: як на кольорові (естетичний аспект) і як на порожні (марнославство).