— Людям не дано міняти обставини, — казав, наче до себе і наче відповідав на Софійчине запитання. — Хоча іноді… Варто спробувати. Надто ж — коли хочеться змінити на краще… Тут, дитино, тобі нічого робити. Кулаківського його жертви вже прокляли…
На початку роману автор зазначає, що маленького Олівера, як і його однолітків, які опинилися у владі безсердечних і морально нечистоплотних людей, чекає доля «смиренного і голодного бідняка, що проходить свій життєвий шлях під градом ударів і ляпасів, зневажуваного усіма, бідняка, який ніде не зустрічає жалості» . “І почуття своєї самотності цьому великому широкому світлі вперше сповнило серце дитини.” - Маленький хлопчик, мати якого померла при пологах у робітньому будинку. Росте в сирітському притулку при місцевій парафії, кошти якого вкрай мізерні. “Олівер затулив двома долонями своє лице й заридав так, що сльози полилися цівкою з-поміж худеньких кістлявих пальців.” - Головний герой твору був хрупким, слабким, кволим. “Будь-ласка, ― ввічливо попрохав Олівер”. - був, за своїм характером ввічливим,добросовісним... “Не вірити йому було неможливо: кожна риса його змарнілого загостреного личка дихала правдивістю.” - був правдивою людиною, честною,нікому і ніколи не бажав зла “Олівер слухняно сів, мовчки дивуюючись, де можна знайти людей, які б перечитали таку силу книжок…” - хоч не мав освіти, але був освіченним. “Олівер мимохіть від щирого серця реготався й, незважаючи на всю свою порядність, не міг приховати, що ці історії його тішать.” - жартівливий “Не примушуйте мене красти! Зглянтесь, зглянтесь на мене!” “Олівер вчився садівництва… і полюбив цю науку від щирого серця.”
Якось я сидів на лавці в затінку яблуні і розглядав малюнки у свіжих журналах. З хати вийшла бабуся і запитала: — А листа від дядька Михайла нема? — Нема, бабусю, — відповів я. — Зате аж п'ять журналів і цілу купу газет поштарка принесла. Бабуся примостилася коло мене. Вона кінчиком хустини протерла скельця в окулярах, озброїла очі, взяла газету і промовила: — Що там у білому світі робиться? Я любив гати за старенькою, Коли та читала. її лице напружувалося, і тоді навіть на чолі і навколо очей розгладжувалися глибокі зморшки. Бабуся ставала якась урочиста, недоступна. Несподівано до нас звідкись долинуло: "Пі-пі-пі! Ш-пі-пі!" — Що це? — запитала бабуся, не відриваючи очей від газети. — Не знаю, — відповів я і озирнувся. Коли це знову: "Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!" так жалібно. Бабуся зняла окуляри і подивилася вгору, туди, де над хатою висіли електричні проводи. — Глянь-но, — показала вона на дріт. А там, вишикувавшись рядочком, сиділи молоденькі ластівочки. Аж семеро. Сидять собі, крилечками махають, а як побачать батька-матір, то дзьобики розкривають. А ті підлітають до них і дзьоб до дзьоба — годують. Довго ми любувалися пташками. Раптом бабуся до мене: — Придивись-но, в тебе очі зіркіші, чи не горобчик коло ластів'ят примостився? Отой крайній, сьомий? Це він так кричить: "Пі-пі-пі"? І справді, то був горобчик, молоденький. Він, як і ластів'ята, то махав крильми, то широко розкривав дзьоба, то безутішно верещав, то кидався назустріч чужим батькам. Але, мабуть, старі ластівки швидко розпізнали непроханого гостя, бо весь час обминали його. — Бач, таке мале, а вже хитре, — промовила бабуся. — Видно, голод — не пан, як скрутить, ще й соловейком заспіваєш.
— Людям не дано міняти обставини, — казав, наче до себе і наче відповідав на Софійчине запитання. — Хоча іноді… Варто спробувати. Надто ж — коли хочеться змінити на краще… Тут, дитино, тобі нічого робити. Кулаківського його жертви вже прокляли…
Обьяснение:
це реплiка слiпого старця