Відповідь:
— Ми, — говорив, — з тобою, Павлушо, хлопці будь здоров. Точно-точно, без брехні, ми таки хлопці з фантазією. Скажи?
— З фантазією, — підтакував я.
— Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: «Ондо, каже, Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні».
— Чув. Точно.
— Треба, щоб усі про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківку, як радіо на Перше травня.
— Треба, — погоджувавсь я.
І Ява весь час вигадував різні штуки-викаблуки заради нашої слави.
Отож ми з ним піймали в лісі пугутькало і випустили в клубі під час лекції на тему «Виховання дітей у сім’ї». Лектор упав з трибуни і вилив собі на голову графин з водою.
А старі дідові підштаники на телевізійну антену над клубом, думаєте, хто повісив? Ми, звичайно.
А то якось влітку Ява сказав:
— Давай влаштуємо бій биків.
— Га? — не відразу второпав я.
— Ти пам’ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися «Тореадор»?
— Ага… То й що?
— Пам’ятаєш, на арені розлючений бик, а тут дядько у капелюсі, з гинджалом, перед ним танцює.
— Так-так-так…
— А потім — рраз! Бик — беркиць! І оплески.
Пояснення:
Марина Пирожук:- Вітаю всіх!
Перед мікрофоном програма “Перед мікрофоном “Свободи”!
В студії Марина Пирожук.
Сьогодні нашим гостем є відомий український письменник Андрій Курков. До речі, відомий не лише в Україні, а й на Заході.
Пане Курков, вітаю Вас! Дуже дякую, що знайшли час поспілкуватися з нами і з нашими слухачами!
Андрію, Ви взагалі дивовижна людина: росіянин, пишете російською і українською, але вважаєте себе українцем за ментальністю. Відомо, що Ви народилися в Росії.
Як довго Ви, до речі, живете в Україні? Чи не було у Вас колись бажання переїхати на історичну батьківщину?
Андрій Курков: - Я виріс в Києві. Я переїхав з родиною до Києва, коли мені було 3 роки. Тобто, я не тільки за ментальністю, а й, скажу так, за відчуттям власної землі більше українець. Коли я це кажу, то когось це дратує, а когось ні.
Мені на початку 90-их кілька разів пропонували повертатися на історичну батьківщину або переходити писати тільки українською мовою. Але справа в тому, що любити Україну можна і татарською мовою, і єврейською, і угорською. Я думаю, що у нас дуже багато наших співвітчизників люблять Україну своїми рідними мовами.
- Андрію, а як Ви ставитеся до проблеми, якою дуже часто зловживають політики? Мова йде саме про російську мову, про яку Ви щойно згадували, і якою надактивно опікуються окремі політики, які надали їй статус регіональної в певних регіонах не так давно.
До речі, Ви підтримуєте такі дії чиновників зі Сходу і Півдня? Чи справді, на Ваш погляд, російська мова потребує в Україні захисту? Цікаво було б почути від Вас відповідь як від інтелектуала, якого багато людей поважають в Україні.
Андрій Курков: - Треба, мабуть, починати говорити про історію цього питання, починаючи з 90-их років.
У російської мови проблем ніяких не було в Україні. Може, якісь побутові проблеми виникали в російськомовних в деяких ситуаціях, як, наприклад, ситуація дуже трагічна у Львові - вбивство у львівській кав’ярні. Але справжніх проблем ніколи не було.
- Ці побутові ситуації варті того, аби політики робили з цього зброю?
Андрій Курков: - Вони не варті того. Те, що не вибрали якийсь нормальний статус для російської мови на початку незалежності, то теж, звичайно, велика помилка. Бо тоді розмова йшла так, що є мови нацменшин: кримськотатарська, угорська, грецька, болгарська, а російська мова – це не мова нацменшин, тому що не так вже й мало людей нею розмовляють. Тобто, таке зависання статусу дало хліб політикам, яким немає до чого апелювати, вони апелюють до мови.
Я звик давати, скажімо, інтерв’ю українською на телебаченні... Я приходжу на “5 канал”, а мені кажуть: “Ви сьогодні говоріть російською, щоб показати, що в нас все нормально”.
- І Ви пристаєте до таких пропозицій? А якою Вам легше говорити, до речі, Андрію?
Андрій Курков: - Зараз, коли я з Вами розмовляю українською, мені легше українською. Найважче те, коли ти дуже стомлений, переключатися з мови на мову. А говорити однією мовою: або українською, або російською, то питання так не стоїть.
Писати прозу мені легше, звичайно, російською, тому що я її краще відчуваю, відчуваю її на генетичному рівні. А розмовляти мені однаково легко і українською, і російською.
Але я хотів би закінчити свою думку, бо тоді, коли дуже багато моїх знайомих з Харкова, з Дніпропетровська підтримували Помаранчеву революцію, в принципі вони не мали своїх ніяких інтересів в цьому.
На початку чи вже в середині цієї останньої парламентської кампанії почалися знову ці захисти російської мови і дуже неправильна реакція нової помаранчевої влади, на мою думку. Тоді пішли оці декламативні зобов’язання всім.
Остання пропозиція пана Кириленка, віце-прем’єра з гуманітарки, про квотування видань в Україні будь-якої, в тому числі і художньої літератури, російською мовою, щоб їх було мало, а також щоб за це треба було додатково платити, то це, звичайно, вже створює ситуацію, що є елемент утиску.
В цій ситуації виходить так, що якщо мій видавець в Харкові (а в мене книжки виходять і українською, і російською мовами) хоче мене видавати російською мовою, то він має за це окремо сплачувати і купувати квоту. Це ми доходимо до абсурду, який будуть залюбки використовувати будь-які “регіонали”, будь-які захисники російської мови.
- Пане Курков, Ви входите в число тих письменників України, яких знає світ. Таких, як Ви, буквально одиниці. На жаль.
Як Ви самі пояснюєте свій успіх на Заході? Я знаю, що Ваш “Пікнік на льоду” став бестселером у Німеччині. В чому тут таємниця Ваша? Які нові прийоми Ви відкрили західним читачам?
Андрій Курков: - Я не буду аналізувати свою творчість. Для цього є критики.
Що я відкрив? Це я відкрив, мабуть, випадково. Тобто, я розповідав універсальні історії, які змогли зацікавити іноземного читача просто, мабуть, людськими історіями, людськими ситуаціями.
-