Головний герой новели, десятирічний безпритульний хлопчик Мишко, потрапляє до дитячого будинку. Ззовні він «марний, обiдраний, босi ноги всi в грязі», та при цьому запевняє, що в нього є мама й тато, і живе він тут недалечко, а на запитання, чому ж він тоді голий і босий, хлопчик-сирота демонструє винахідливість, відповідаючи: «…чоботи є в мене, тiльки мама заховала, щоб я з дому не сходив. То я босий утiк. I пальто в мене є, i шапка гарна – все мама поховала». Подив дітей посилився, коли «Мишко заспокоївся, пiдтяг штани, очi засяяли» і він заспівав надзвичайно гарним і сильним голосом народну пісню «Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче…». Та це ще були далеко не всі таланти й обдарування маленького Мишка. Не меншe враження він справив на всіх, коли витягнув «гребінь iз кишені, та як утне на йому губами: так i пориває до танку, i очі в усіх засяяли…». Автор неодноразово акцентує увагу на тому, що в дітей від радості «очі засяяли». Показуючи характер малого Мишка, автор звертає увагу й на вольову натуру хлопця, тоді, коли всі побігли їсти «на обiд дер зуп – без хлiба, без солi й без круп», а хлопець чемно відмовився, говорячи, що вже обідав «борщ iз м’ясом, i кашу молошну, i чай з булкою в накладку i… Мишко ковтнув слину й замовк». А коли всі весело і завзято обідали «Мишко стояв, схилившись на одвiрок, нахмурений. Все одхиляє убiк голову, нiби на той обiд i дивитись не хоче. Тiльки в горлi у його кавкало, мовби глитав великi камiнцi».
Реальне становище Мишка розкрилося підвечір, коли вихованці дитбудинку нагадали йому, що надворі темно і його, напевне, десь там уже шукають «папаша з мамашою». У відповідь хлопчик не витримав і несподівано заплакав, зізнавшись, що насправді безпритульний. dovidka.biz.ua Діти сприйняли його нещастя із співчуттям і вирішили «на раді» прийняти до себе – поки що таємно, а потім вилучити момент і просити залишити хлопчика всією «бурсою» в завідуючої Параски Калістратівни, яка вже стільки разів зарікалася нікого більше не брати до притулку, розрахованому і помешканням, і харчовим постачанням лише на тридцятьох вихованців, яких насправді було цілих дев’яносто. Оригінально вирішує письменник «оприлюднення» Мишка перед завідувачкою. Хлопець, який за цілий день не мав і крихти в роті, просить дітей чогось «пошамать»: «Мені що-небудь, аби не нудило. От, скажемо, у казані я бачив – дві кістки лежать». «Собача» їжа й їлася Мишком по-собачому – він так голосно гриз кістку під ліжком, що Параска Калістратівна не могла цього не почути, а «тривожні очі» дітей при цьому ще більше посилили її підозри. Коли ж жінка намагається проігнорувати вмовляння дітей, «пильне її око щось загледіло. Зразу: – Ану, стій! – Мовчки поривчасто вхопила, розгорнула на хлопцеві шмаття, що його соромливо й старанно не давав він розгортати. Під дрантям не було сорочки. Світились реберця. Схудле, марне тіло було порване, подряпане, скривавлене – живого не було на йому місця». Зрозуміло, що після побаченого чуйне серце виховательки не могло не розтанути. Діти визначають, що справа на їх боці за тим, що завідувачка у своїй кімнаті «реве», тож починають святкувати перемогу: «Невтримна радість, мов на крилах, підняла всіх, завертіла… Вихором закружило лахміття, довгі рукава, обiрванi лацкани, обмотки на ногах. Один водить рукою по руці, як смичком по струнах, другий товче кулаком, як у бубон, у надуту щоку; той – у боки, той навприсядки. I… шугають, як у метелиці, золоті блистинки – очі… I знову – вихор радощів – ще дужчий, ще буйнiший». Змальовуючи життя дитячого будинку в перші пореволюційні роки, С.Васильченко мав на меті показати, що в яких би «сумних і обідраних» умовах не були діти, їм завжди допомагає виживати, і в прямому і в переносному значенні цього слова, неймовірно велике багатство фантазії й уяви їх маленьких душ і ота, здається, всепереможна «радість життя», безпосередня дитяча веселість і гумор.
На Кам’яному острові Пилип привів їх до Кам’яного острова, де їх зустрів Василь Байлемів. На острові також були хлопці з Воронівки, що нещодавно пішли козакувати та рудий Мацик. Після вечері та розпитів у хлопців що і як там дома вони заснули. Вночі Грицик встав і побачив, що собака пливе на острів і гукнув її до себе, та коли вона підійшла то був здоровезний вовк. Гриць зойкнув. Це був Тишкевич! На крик прибігли козаки і у вовкові впізнали Барвінка, який урятував Мацика і був вовком Швайки. Далі почали розмірковувати хто ж це обкрадає козаків. Санько сказав, що в одному з них впізнав Тишкевича. Далі Швайка сказав, що є погана новина на землі Воронівки напали татари. Санько каже Швайці, що напевно щось сталося з Демко та Тарасівкою. Самі на острові Козаки вирішили зібрати інших козаків, щоб відбити полонених у татар та розїхалися. Швайка залишив Барвінка на до хлопцям. Хлопці перевірили острів та ближче до вечора помітили два човна з трьома людьми. Один з них був Тишкевич. Тишкевич Троє висадились на острові, огледіли його і нікого не знайшли (хлопці з Барвінком сховались). Тишкевич наказав двом іншим нижче та огледіти там острів, а сам залишився. Хлопці тим часом взяли Тишкевича у полон та зв’язали йому руки. Коли ж повернулися ті двоє, сказали їм, що на острові є козаки і передали одного злодія Швайці. Ті не довго думаючи дременули з тих місць. Переказ «Джури козака Швайки» написав Гнатюк О. Допит Повернулися козаки, вони відбили десяток бранців, але Мацик і Швайко пішли проводити бранців. Тож Василь разом з іншими почали допит Тишкевича, той сказав, що його звати Семен і просив його відпустити. Вирішили дочекатися Мацика і Швайку, щоб вони вирішували хто ж він є. Та після вечері його вже не було, він стрибнув на коня і втік. Гонитва Всі схопились на коней та не знали куди скакати. Тут прискакали Мацик і Швайка. Швайка наказав всім тепер забиратися на Зміїний острів, а сам продовжив гонитву за Тишкевичем. За ним поскакали тільки Санько і Грицик. Швайко дізнався, що Тишкевич вже давно слугував як пану так і татарам і постійно здавав козаків. Хоч Вітрик і був найшвидший, але Тишкевич встиг доскочити до стану татар. Санькова врожба Швайка, щоб відволікти татар пускає Вітрика і коней хлопців, самі ж ховаються. Татари переслідують коней, а Іслам-бек з Тишкевичем розмірковують як далі діяти. Тишкевичу дають сотню людей, щоб той розбив козаків на Камяному острові.
По степу на коні Вітрику мчав найвідоміший розвідник Пилип на прізвисько Швайко, яке він отримав за те, що як швайка впивався в татар, вбивав і тікав. Він був поранений та все одно зумів вбити головного бея в діброві і знову зникнути. Далі йде розповідь про село Воронівку і її жителів сироти Грицика, його найкращого друга Санько та його матері тітці Мокрині, що була дужча за чоловіків, старого і поважного козака діда Кібчика та його онука Демко на прізвисько Дурна Сила. Тутешній староста пан Кобильський, почувши про можливий набіг татар, вирішив підготуватися і подався до Воронівки за новими челядниками, збіжжям. Та Грицик з Саньком крикнули, що татари вже тут і пап втік. Так як пан цього б не пробачив діти пішли з села до Василя Балеймового і інших козаків, що також були з Воронівки. Дорогою вони бачать челядників пана Кобильського Тишкевича та інших, що грабують козаків, видаючи себе за татар. Втікаючи від них та вовка вони побачили як татари гналися за козаком, що сховався в очеретах та так його і не зловили. Коли татари пішли вони познайомились з ним, то був Швайка. Він відвів їх до Василя Балеймового. Коли ж козаки поїхали щоб зібрати інших для битви з татарами до острова приплив Тишкевич, якого Грицик, Санько та вовк Швайки Барвінок взяли у полон. Та коли прибули інші козаки, то Тишкевич хитрощами втік, але Швайка разом з дітьми почав погоню. Тишкевич втік до татар, які почали шукати Швайку. Саме в цей час Швайка взнає про дар Саньки — ворожбу, і вирішує віддати його на навчання до ворожбита дідо Кудьми. Тим часом Тишкевич обдурює Дурну Силу, що втік з полону, бере його у спільники і грабує козаків. Біля Воронівки зустрічаються Демко, діди Кібчик і Кудьма, а потім і Швайко з хлопцями. dovidka.biz.ua Дурну Силу Швайко б’є різкою, після чого Демко з дідом їдуть у плавні віддати здобич та на осуд козаків, Кудьма забирає до себе Санька, а Швайка разом з Грициком їдуть далі. Демка козаки прощають і він з дідом залишається у плавнях, де з іншими строять першу зимову фортецю на острові від татар. Санько вчиться у Кудьми, але той дуже хворий. Коли приїжджають козаки, Швайка, Грицик, то стає відомо, що козаки відбили напад татар і тепер козаки об’єднуються з усіх земель і йдуть у дніпрові плавні. Пан Кобильський підступно ув’язнює Швайку, але приїжджають дід Кудьма, Санько та інші козаки, напускають мару, що вони переяславський староста. Ворожбити визволяють Швайку, а Тишкевича змушують відшмагати пана Кобильського, чим зробили його ворогом для пана. Козаки групуються біля Бобрового острова, а потім нападають тисячею на 5 тисяч татар та отримують перемогу. Але Саїд-мурза збирає нову п’ятитисячну орду і проводе бій біля Бобрового острова. Більше половини татар гине і вони відступають, але і козаків залишилось менше 400 і то майже всі поранені. Вирішують після підкріплення спуститися нижче Дніпра до острова Хортиця і зробити там нову січ, а Швайка зі своїми джурами Грициком і Саньком їдуть в степ
Головний герой новели, десятирічний безпритульний хлопчик Мишко, потрапляє до дитячого будинку. Ззовні він «марний, обiдраний, босi ноги всi в грязі», та при цьому запевняє, що в нього є мама й тато, і живе він тут недалечко, а на запитання, чому ж він тоді голий і босий, хлопчик-сирота демонструє винахідливість, відповідаючи: «…чоботи є в мене, тiльки мама заховала, щоб я з дому не сходив. То я босий утiк. I пальто в мене є, i шапка гарна – все мама поховала». Подив дітей посилився, коли «Мишко заспокоївся, пiдтяг штани, очi засяяли» і він заспівав надзвичайно гарним і сильним голосом народну пісню «Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче…». Та це ще були далеко не всі таланти й обдарування маленького Мишка. Не меншe враження він справив на всіх, коли витягнув «гребінь iз кишені, та як утне на йому губами: так i пориває до танку, i очі в усіх засяяли…». Автор неодноразово акцентує увагу на тому, що в дітей від радості «очі засяяли». Показуючи характер малого Мишка, автор звертає увагу й на вольову натуру хлопця, тоді, коли всі побігли їсти «на обiд дер зуп – без хлiба, без солi й без круп», а хлопець чемно відмовився, говорячи, що вже обідав «борщ iз м’ясом, i кашу молошну, i чай з булкою в накладку i… Мишко ковтнув слину й замовк». А коли всі весело і завзято обідали «Мишко стояв, схилившись на одвiрок, нахмурений. Все одхиляє убiк голову, нiби на той обiд i дивитись не хоче. Тiльки в горлi у його кавкало, мовби глитав великi камiнцi».
Реальне становище Мишка розкрилося підвечір, коли вихованці дитбудинку нагадали йому, що надворі темно і його, напевне, десь там уже шукають «папаша з мамашою». У відповідь хлопчик не витримав і несподівано заплакав, зізнавшись, що насправді безпритульний. dovidka.biz.ua Діти сприйняли його нещастя із співчуттям і вирішили «на раді» прийняти до себе – поки що таємно, а потім вилучити момент і просити залишити хлопчика всією «бурсою» в завідуючої Параски Калістратівни, яка вже стільки разів зарікалася нікого більше не брати до притулку, розрахованому і помешканням, і харчовим постачанням лише на тридцятьох вихованців, яких насправді було цілих дев’яносто. Оригінально вирішує письменник «оприлюднення» Мишка перед завідувачкою. Хлопець, який за цілий день не мав і крихти в роті, просить дітей чогось «пошамать»: «Мені що-небудь, аби не нудило. От, скажемо, у казані я бачив – дві кістки лежать». «Собача» їжа й їлася Мишком по-собачому – він так голосно гриз кістку під ліжком, що Параска Калістратівна не могла цього не почути, а «тривожні очі» дітей при цьому ще більше посилили її підозри. Коли ж жінка намагається проігнорувати вмовляння дітей, «пильне її око щось загледіло. Зразу: – Ану, стій! – Мовчки поривчасто вхопила, розгорнула на хлопцеві шмаття, що його соромливо й старанно не давав він розгортати. Під дрантям не було сорочки. Світились реберця. Схудле, марне тіло було порване, подряпане, скривавлене – живого не було на йому місця». Зрозуміло, що після побаченого чуйне серце виховательки не могло не розтанути. Діти визначають, що справа на їх боці за тим, що завідувачка у своїй кімнаті «реве», тож починають святкувати перемогу: «Невтримна радість, мов на крилах, підняла всіх, завертіла… Вихором закружило лахміття, довгі рукава, обiрванi лацкани, обмотки на ногах. Один водить рукою по руці, як смичком по струнах, другий товче кулаком, як у бубон, у надуту щоку; той – у боки, той навприсядки. I… шугають, як у метелиці, золоті блистинки – очі… I знову – вихор радощів – ще дужчий, ще буйнiший». Змальовуючи життя дитячого будинку в перші пореволюційні роки, С.Васильченко мав на меті показати, що в яких би «сумних і обідраних» умовах не були діти, їм завжди допомагає виживати, і в прямому і в переносному значенні цього слова, неймовірно велике багатство фантазії й уяви їх маленьких душ і ота, здається, всепереможна «радість життя», безпосередня дитяча веселість і гумор.
Объяснение: