Ой ти, перше кохання!..
Сьогодні субота. Теплий зоряний вечір. Набігавшись за день, Вітька Горобець стомлено сидить на колоді біля свого двору і неуважно слухає свого секунданта. Федько Котигорошко вже вкотре намагається оптимістично запевнити Горобця:
— Ти його з ходу клацнеш!..
— А якщо він мене?..— Вітька задумується.
— Тоді для тебе все найгірше вже буде позаду,— зітхає в темряві секундант.— Тільки носа не вішай. Он дід Свирид каже, що двічі не вмирати, а раз — не минувати.— Секундант зневажливо спльовує і по-філософському закінчує: — Всі ми колись помремо!..
— Фе-е-дько-о-о! — зненацька лунає на вулиці.— Де ти, бісів сину? Біжи кабакової каші їсти, бо батько тобі дасть!
— Мені пора,— зводиться Федько, підтягуючи штани.— На жаль, я не можу з тобою провести останню ніч. А ти в цю ніч не спи.
— Чо-чого це? — удає спокійного Вітька.
— Так належить,— розводить Котигорошко руками.— Я читав у романах. Перед дуеллю герой мусить усю ніч ходити по хаті і думати про даму свого серця.
— Фе-е-дько-о-о! — рознеслося знову по вулиці. — Та вже каша захолонула!..
— Іду-у-у! — кричить Федько і на ходу тисне Вітьці руку.— До ранку! Нікому ні слова!..
Вітька, залишившись сам, зітхає... Може, це остання його ніч? Може, завтра лежатиме він біля ставка з простреленими грудьми і над ним у жалобі схилятимуться три плакучі верби?.. Ех, ліпше не думати таке проти ночі... Та все ж він стає у позу і з пафосом,— а це значить, що на все горло,— декламує, дивлячись на зорі:
Казка-повість "Місце для дракона" переносить нас у Галичину часів середньовіччя. Правив у Люботині князь, його називали князем люботинським. "Князь люботинський куняв у кріслі, заколисаний дзижчанням мух, у сни занурений, наче у мутну, теплу воду, і снилися йому війни, переможні походи, руїни здобутих фортець, довгі вервечки полонених. Були це особливі сни, бо з’являлися вони лише в полудень, а вночі ніколи…". Князь "оголосив по всьому князівству наказ, щоб ані одна душа не важилася в полудень потривожити його супокій".
В давнину князь робив багато подвигів, а зараз став старим, лінивим, нездатним до боїв, як і усі його підопічні. Ніхто не хотів воювати, тому війна могла князю лише снитися. А цілковита полуднева тиша в королівстві призвела лише до ліні та нудьги, яка абсолютно не могла спонукати жителів Люботина до пробудження відваги, мужності та прагнення бути лицарем. Здавалося, всі люботинці тільки для того й живуть, щоб виспатись, і якщо не закинули вони ще своїх ремесел та господарок, то тільки тому, що, не забезпечивши здорової їжі, не мали вони й здорового сну".
Князь мав доньку Настасію, яку потрібно було вже видавати заміж, але за древнім звичаєм її руку отримає лише лицар, та ще й той, котрий зробить якийсь великий подвиг. Князь наказав зібрати армію, щоб піти на війну, але в Люботині не стало війська. "Раніше князь утримував невелике військо, та, оскільки не було війн і воно влітало йому в дзвінкий гріш, розпустив його". Князь думав, що зробити, щоб знайти нареченого для Настасії, тоді воєвода, пан Антось, підказав новину, що на березі річки Бистриці бачили дракона.