напевно, дехто із нас ще в дитинстві мріяв навчитися літати. тільки не літаком, а по-справжньому, з крилами. та, на жаль, реальність залишається реальністю. образ крилатої людини завжди цікавив відомих світових і вітчизняних письменників. зачепила цю досить філософську тему наша українська
поетеса ліна костенко. авторка по-новому переосмислює буття людини, сенс її існування й призначення. але чи справді людина може літати? відповідь авторки однозначна – безумовно! але не тілом. душею, серцем, подумки, мріями – все це є відірватися від щоденних справ, взяти уявні крила й поринути
ввись. так у своїй поезії «чайка на крижині» ліна костенко змалювала образ самотньої чайки. вона полишила свій гурт і сидить на тонкій крижині, яка от-от трісне. саме це непокоїть ліричну героїню. проте, як виявилося, хвилюватися не варто, чайка – вільна істота, підкорити яку зможуть тільки небеса.
навіщо їй ґрунт? таку позицію ніколи не зрозуміє людина, яка боїться труднощів. є в ній щось таємниче. інколи помічаєш чайку і, здається, летить вона у незвідані краї, яких не осягнути людині.
та все ж є щось між чайкою і героїнею спільне. і це щось – свобода. я вважаю, що якщо людина буде
вільною від сірої маси, як птах, то обов’язково отримає свої крила у вигляді чеснот, доброти, щирості, поетичності. адже життя безкрилої людини одноманітне. крила – це наша духовність, наш внутрішній світ. і хоч вони не вкриті пір’ям, як у чайки, проте все ж відірватись від землі та поринути в
дивовижний світ мрій і відкриттів.
у гірському селі «всі були богомільні», і водночас тут мовби законсервувалося й поганство, відбившись у звичаях, обрядах, у всьому, чим характерний лад життя гуцула. мовби тіні забутих предків ожили перед письменником у криворівні. і він натхненно відтворив у слові цей двоєдиний барвистий
світ. язичництво цікавило коцюбинського навіть більше, тому він так багато уваги віддає казково-демонічному, фантастичному світу довкола івана й марічки, — арідникам, щезникам, мольфарам, лісним, чугайстрам; малює екзотичні звичаї, обряди, ритуали гуцулів, якими було сповнене життя і
світорозуміння горян. у м. коцюбинського домінує неоромантична хвала природності — на противагу заскорузлості. кохання івана й марічки зароджується на тлі споконвічної ворожнечі родів, родової помсти і, зрештою, протиставляється цій ворожнечі. як гармонія — і дисгармонія. узагалі драматургія твору
живиться енергією неоромантичних контрастів. є тут ніжна й «дика» у своїй природно-поетичній «первозданності» марічка — і є приземлено-груба палагна. це — живе уособлення поезії і прози, двох версій вибору, який доводиться здійснювати людині у своєму житті.
Цінуй своє щастя поки живий.
Живи, радій, кохай;
Живи – твори життя,
Сій мир і злагоду межи людьми.
За здоров’я дбай,
Трудись в задоволенні від достатку.
Плач зі всіма від радості.
Плач разом зі мною у блаженстві.
Плач у розумінні,
Що гнів, гординю,
Жадність і злобу
Полишив вже позаду.
Хай і негаразд, який вводить нас в напругу
Буде пружиною, що штовхає життєвий клапан
На пошуки істини і сенсу,
Бо щастя так усім нам треба…
Частіше говори:
«Світе, ти красивий у весні…»
Частіше говори:
«Я відчуваю благоговіння в літі…»
Частіше говори:
«Я бачу богатство восени…»
Частіше говори:
«Я знаю мудрість твою Природо … у зимі».
Подаруй всім щастя в щасті.
Прийми усе, як є…
Бо саме це дає нам зрозуміти:
яке це щастя – жити і творити.
Объяснение: