Людина, поєднує в собі всі види протилежностей. Одним з них є характерність для людини колективності та індивідуальності. Будучи відокремленою особою, неможливо добитися успіху у житті, тому вона змушена бути частиною певного колективу, виконуючи завдання і правила, які не приносять задоволення.
Приклад такого випадку описав Володимир Дрозд у творі «Білий кінь Шептало». Використовуючи алегоричний образ коня, він покзав, як важко і тяжко часом буває людині. Необхідно визнати, що Шептало було непросто, бо відчував, що був не таким, як інші тяглові коні. Будучи білим конем, він розраховував на інше ставлення. Думав, що він заслуговує жити в красі, задоволенні і щасті. Хотів, щоб їм милувалися, а не змушували носити тяжкості і виконувати роботу. Кінь не любив, коли його били. Шептало не просто відчував біль, а приниження, зневажання прав. Ситуація сумна, бо згубила коня совість і бажання бути корисним. Кінь повернувся до того, хто його експлуатував, хоча міг би обійтися без людини.
Існує безліч неординарних і талановитих людей, які займаються тим, що їм не цікаво, не подобається. Вони у такому становищі, бо хочуть бути корисними. Але згодом бачать, що їх не цінують, експлуатують і ставляться негативно. Їм тяжко, адже вони добре знають, що у них талант і здібності, які у сфері їх діяльності настільки потрібні, як красиве забарвлення тягловому коню.
Кобзарів називають співцями вільного життя тому , що вони живуть справжнім життям. Для них все , це природа . Природа це є наше життя , але ми його не цінуємо , так само як природу.
Кобзарі надихаються природою і створюють надзвичайно мелодійні пісні . Це дуже легко , потрібно жити природою а природа є вільною , і саме вона робить тебе вільною ! Ці люди не тільки співають і ще й грають на музичних інструментах . І це дуже допомагає їм бути вільним жителем цієї країни.
Так запам'ятайте вільне життя є співучим , для кобзарів особливо , тому , що вони живуть природою.
Тема: поетичний роздум поета про сенс буття людини (для чого живе, що є для неї найцінніше).
Ідея: автор розкриває трагізм людського існування у світі облуди і фальші. Неможливість людського щастя без взаємного кохання (ніяка сила не спроможна змусити любити).
Основна думка:
«А без щастя, без віри й любові внутрі
Вічно жить – се горіть вік у вік на кострі!»
Римування: паралельне
Сюжетні елементи композиції:
Експозиція:
Олександер Великий весь світ звоював
І отсе в Вавілоні, мов бог раював.
А побожний аскет вік в пустині прожив
Зав’язка:
На ж тобі сей малий золотистий горіх.
Розвиток дії і кульмінація:
А без щастя, без віри й любові внутрі
Вічно жить — се горіть вік у вік на кострі!
Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!
Розв’язка:
Прояснів його ум, серце збулось химер,
А в опівніч саму Олександер умер.До циклу «Легенди» збірки «Мій Ізмарагд» увійшла філософська «Легенда про вічне життя», у якій І. Франко розмірковує про те, чим є людське життя, про його сенс, цінність. Для поета-борця «життя» — то борня», проте й у цій поезії автор звертається до теми нерозділеного кохання, зради, брехні («любов — то брехня»).
«Побожний аскет», проживши весь вік у пустелі та заслуживши молитвами та постом прихильність богині, здобув священний дар — золотистий горіх, що дарував вічне життя. Але античний мудрець відмовляється від подарунка. Він віддає його Олександру Македонському (356-323 рр. до н. е.), прозваному за життя Великим.
Закоханий у персіянку Роксану, цар віддає священний горіх дівчині. Та вона кохає іншого — генерала Птоломея. Проте й цей геніальний полководець не уявляє свого безсмертя з вродливою Роксаною, зате готовий ділити його з куртизанкою. Куртизанка ж приносить горіх безсмертя отруєному Роксаною Олександру, адже кохає царя, але він знову відмовляється від вічного життя й кидає горіх у вогонь.
«Легенда про вічне життя» І. Франка — це поетичний роздум про смисл буття людини — для чого вона живе, що є для неї найцінніше. Чарівний горішок безсмертя отримували по черзі аскет, цар, коханка царя, генерал, куртизанка. І кожен із них не наважився скористатися ним, адже життя — це вічна боротьба.
А життя без кохання — ніщо. І ніякі скарби, ніяка сила не примусить полюбити іншого щиро, від душі, вірно:
«А без щастя, без віри й любові внутрі Вічно жить — се горіть віку вік на кострі!»
Використовуючи казковий сюжет, І. Франко розглянув важливу філософську проблему про життя і смерть та дійшов висновку, що людина має жити стільки, скільки їй відпущено, дано.