Охороняти ліси, гаї, сади — зелене багатство нашої країни заклинає нас відомий український письменник Євген Гуцало. Багато творів він присвятив природі.
Його оповідання "Лось" наштовхує на роздуми про добро і зло. В лісі живе могутній лось. У нього багато ворогів: ведмідь, рись, вовк, а іноді й люди. Такою людиною в оповіданні зображений дядько Шпичак. Авторський осуд зажерливості, жорстокості Шпичака відчутний у його портретній характеристиці: "кругленьке, як підпалок, обличчя", у поведінці. Коли трапилось лихо-діти рятували лося, а дядько Шпичак, "присівши у виїмку", насміхався над ними. Потім діти переживали, боялися пропустити мить, "коли лось ворухнеться", а "Шпичак обійшов навколо вбитого звіра й носком ткнув його між роги". Рятуючи лося, хлопчики керувалися благородними почуттями, бажанням до нещасній тварині, а Шпичак, глухий і байдужий до всього прекрасного, прагнув тільки наживи.
Сміливі хлопці здійснили справжній героїчний вчинок. Вони, хоч і малі, але рішучі. Маленькі герої не побоялися рубати "зрадливу кригу", не злякалися погроз дядька, а "подалися в заповідник, щоб заявити охороні". Шпичак же злякався, "його наче щось тіпнуло", коли він зрозумів, що доведеться відповідати за вчинений злочин. Тільки презирство і відразу можна відчувати до цього браконьєра, цієї бездушної людини. А який охоплює жах, коли читаєш опис лося, підкошеного кулею: "Голова лежала так, ніби він прислухався до землі, чи далеко ще весна, чи скоро прийде, а роги росли при самім снігу, ніби чудернацький кущик, який усе-таки сподівався зазеленіти, вкрившись листям".
Отже, збереження фауни і флори рідного краю залежить від людини, її совісті. Ставлення людини до природи — це мірило людської моралі. Справжня любов до рідної землі повинна бути не лише споглядальною, а й активною, дійовою, спрямованою на захист і примноження багатства рідного краю.
Був Тарасику твій дідусь колись маленький, і таким шибеником я був, що й непередати. Бувало сосідка приготує своєму чоловіку кашу, тай поставить на підвіконнику щоб остигла, а я підкрадусь тай насиплю туди повну жменю піску. А як чоловік прийде те скуштує, то наробить такого каравулу що горобець три дні боїться на хату сідати. Ой ну й дісталось мені тоді від матінки, повік незабуду. Але це ще друбниці. Були в мене казуси і гірші.
Одного разу я зі своїм сосідом Миколкою, бродили по дворі, і як то кажуть щукали пригод на свої голови. Понишпоривши по всім кущам та яблазивши всі покинуті хати на нашій вулиці, і незнайшовши зовсім нічого цікавого ми засумували і присівши на лавку ми стали гадати що робити далі. Тільки присівши ми з другом почули якийсь жахливий, тухлий запах. А коли ми піднялись з лавкити, то побачили під нею, дохлого кота. Нас навіть передьорнуло від його вигляду. Його очі були налиті кровю, шерсть скойовжена, дотогож він мав лише три ноги. Ось тоді мені в голову прийшла, як мені тоді казалось, геніальна ідея. В нас га кутку в той час була лише одна кирниця на 13будинків, ось ми і вирішили познущатись і вкинули дохлого кота туди. Хто ж міг знати, що за нами гає дід Петро. За цю проказу нам дісталось серйозно, сосіди подумали і вирішили що тепер ми тиждень будемо носити воду з другої вулиці всім сосідам.
-Ось так Тарасику, нас покарали, повік незабуду.