Музика. Вона завжди поруч з нами. В поривах вітру, в голосах людей, в шумі міста і в кожному звуці, які нас оточують кожного дня. Все, що потрібно лише слухати.
Не одноразово повторюю, що життя - це музика, яку ти сам щодня пишеш. Ти довіряєш її людям, думаєш, що вони хоча б намагатимуться її зрозуміти. Зрозуміти, чому ти обрав саме ці ноти, акорди, темп. Чому саме ця тональність припала тобі до душі, і чому з часом вона переходить у зовсім іншу. Зрештою, навіщо тут паузи. Ти будеш надіятись, що вони зрозуміють, тільки цього зараз хоче твоя душа. Але ні! Вони захочуть зробити "краще".
Вони почнуть все виправляти
стираючи з паперу криво виведені простим олівцем паузи, змінювати тональності прибавляючи все більше і більше темпу. З часом вони почнуть додавати кольорові олівці говорячи, що так веселіше, гарніше. Люди, яким ти довірив свою мелодію, наповнили її зовсім іншим змістом, додавши в неї брехню і розмалювавши її у всі кольори веселки. Вони думали, що своїми веселими кольорами зможуть все змінити, але їм не вдалось. Твоя рідна мелодія ще досі тут, вона у тобі.
Усе що ми любимо причиняє нам біль, як ті акорди і терції, що досі нав'язливо повторюються в думках, так і ті люди, які дійсно бажали нам тільки добра, але, на жаль, вони зробили тільки гірше.
Ці ноти можуть спричинити дуже багато болю, але це ніколи не завадить їм бути рідними...
І чимало в нашій школі класів-лоботрясів.
У цих класах добрі діти, гарні та веселі,
І відразу після школи мчаться до оселі.
Не цікавить їх навчання та не тягне в школу,
Їм пошвидше би до друзів і собі додому.
У цих класах усі діти ну зовсім не вчаться.
І заходити до них вчителі бояться.
Діти скачуть та грохочуть, голасно сміються,
Їх ніяк не зупинити - жарти так і ллються.
І навіщо вони ходять в нашу гарну школу?
Краще взялися б за розум та і йшли додому.