Цитатна характеристика:
- «…Коли б хоч скоріше, а то жує та й жує, прямо душу з тебе вимотує: хліб з’їдає і час гаїть…»;
- «Ох, земелько, свята земелько — Божа ти донечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки… Приобрітав би тебе без ліку. Легко по своїй власній землі ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє; там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і колоситься жито: і все то гроші, гроші, гроші…»;
- «Я не буду панувати, ні! Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав чоботи дьогтем, так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю»;
- «Ох, земелько, свята земелько — Божа ти донечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки… Приобрітав би тебе без ліку!»;
- «Їдеш день — чия земля? Калитчина! Їдеш два — чия земля? Калитчина! Їдеш три — чия земля? Калитчина!.. Диханіє спирає…
- «…бере і в свого, і в чужого»;
- «Ой Пузирі! Глядіть, щоб не полопалися, а замість вас Калитку розіпре грошового»;
- «Обікрали… ограбили…Пропала земля Смоковникова!.. Краще смерть, ніж така потеря!»;
Здавна люди замислювалися над тим, що таке щастя. Дехто мріє про пригоди й подорожі, хтось хоче мати вірних друзів, мрія деяких — бути відомим спортсменом, співаком або стилістом, деякі мріють про красиве вбрання, сучасну техніку, модні розваги. Історія Павлуся з оповідання О. Стороженка "Скарб" показує, що неробство й сите життя — це ще не щастя. Не може бути щасливою та людина, котра не зігріває своїм теплом інших, безцільно й безглуздо проживає свій вік. Хоч і таланило в усьому Павлусеві, але його щастя я б, наприклад, не захотів...
У батьків Павлуся всього обуло доволі, свого сина вони шанували й пестили, виконували все, що той забажає, не давали й порошинці впасти. Ось Павлусь уже парубок: гладкий, опецькуватий, з білими й ніжними руками, які ніколи не знали роботи. Якось уночі Павлусь захотів меду. Мати побігла по селу шукати, ледве випросила. Прибігла, а синок уже й спить. Через той мед занедужала мати, й не стало її, а невдовзі помер і батько. А Павлусеві все одно добре: за ним стали доглядати наймит і наймичка. Щастя, як горох, так і сипалося на парубка. У господарстві лад, прибуток, відкрили навіть шинок із лавкою. Павлусь тільки їсть та спить, ліньки й повернутися, не те що на вечорниці йти. Якось на Зелені свята зібралися парубки йти шукати скарб. Вирішили запросити Павла, щоб він пішов із ними на щастя. Той не "хотів і сказав, що як Бог дасть, то й у вікно вкине. Ходили хлопці до вечора, нічого не знайшли. Аж бачать — лежить здохлий хорт. Вирішили жартома вкинути його Павлові у вікно. Так і зробили. Кинули собаку, а з нього як просипляться дукати! Парубки хотіли забрати, а наймит не дав. І Павлусь сказав, що це йому Бог у вікно вкинув, як він і казав.
відповідь:
у невеличкому оповіданні відомого українського письменника в. дрозда «білий кінь шептало» було порушено важливі для кожної особистості проблеми, вирішення яких необхідне для самовираження і самоусвідомлення будь-якої людини. алегоричний образ головного героя оповідання, білого коня на ім’я шептало, став символом людини, яка виділяється з натовпу і відрізняється від оточуючих.
дуже швидко стає зрозумілим, що роздуми, які на думку коневі, — це насправді роздуми особливої, неординарної людини. таку людину в суспільстві часто називають «білою вороною». мабуть, і біла масть коня не випадкова, бо він може бути натяком на цей вислів.
шептало добре розумів свою незвичайність, він часто згадував матір, яка працювала у цирку, пригадував розповіді про норовистих білих коней — своїх предків. але, незважаючи на свою неординарність, шептало змушений був зливатися з табуном, щоб не впасти в око степанові і уникнути його батога.
однак це бажання не було прагненням стати частиною колективу, а зовсім навпаки. шептала гнітила принизлива й одноманітна робота колгоспних коней, йому було огидне перебування в табуні, був огидним водопій біля колодязного корита, а не на річці. цим коритом письменник підкреслює обмеженість світу, що визначав життя білого коня. автор ніби звертається до головного героя оповідання з питаннями про те, чи зможе він так прожити усе життя, чи зможе увесь час ходити за конюхом, увесь час знаходитися серед спітнілих кінських тіл, які й думки не мають про волю?
і шептало відповідає на ці запитання: він показує свій норов і тікає в луки. він переживає неповторні відчуття волі й свободи, добре знайомі його предкам. змивши з себе увесь бруд у річці, шептало розуміє, чому конюх дозволяв собі бити гордого білого коня: він настільки забруднився, що став сірим, схожим на усіх інших.
усвідомлення своєї неординарності дозволило білому коню пробачити степана. шептало навіть засумував за ним і врешті-решт вирішив повернутися до конюшні. перед тим, як знову опинитися в табуні, білий кінь вивалявся в багнюці і став схожим на інших коней. але тепер у його серці жила впевненість, що він особливий і його нікому не вдасться зломити, адже він самовизначився хоча б для себе. на жаль, шептало вирішив, що для того, щоб його не били і не цькували, він повинен залишатися сірим і непомітним.
так само і люди, які відрізняються від натовпу, які не бажають йти одним шляхом з цим натовпом, отримують дуже багато стусанів. і тільки сильним особистостям вдається відстояти своє «я», а більшість з них знов «обмазуються багнюкою» і стають такими, як і усі інші.
пояснення: