Тарас Бульба - це центральний персонаж повісті Н. В. Гоголя. Ця людина справжній воїн, справжній козак. І характер його був відповідним. Ось що говорить про його характер Н. В. Гоголь: «Тарас був один з числа корінних, старих полковників: весь був створений для лайливої тривоги і відрізнявся грубої щирістю своєї вдачі. Невгамовний вічно, він вважав себе законним захисником православ'я ». Тарас дуже сильний. І, незважаючи на його похилий-ний вік, в ньому ще не згасла військова доблесть і дух козака. У бою Та-рас нітрохи не гірше молодих козаків. Він жорстокий і нещадний до ворогів. Та-рас Бульба не пробачив навіть своєму синові Андрієві зради. Він собст-венноручно позбавив життя сина: «Я тебе породив, я тебе і вб'ю!». Тарас уби-вал НЕ сина, він стріляв у ворога. Своїх товаришів наш герой поважав, в біді козаків ніколи не залишав. Для нього сенсом життя були військові похо-ди. Як все козаки він був патріотом православної Руської землі, і свій обов'язок бачив у захисті її від ненависних бусурман. Тараса не можна назвати оп-ределенном добрим, або жорстокого. Все залежить від положення людини в ство-наніі Тараса. Наприклад, він був жорстокий до Андрія, тому що той став вра-гом і навіть коли Остап запропонував поховати брата, Тарас відмовився. «По-гребуть його і без нас! Будуть у нього плакальниці і жалібниці! »- сказав Тарас. Але коли загинув Остап, наш герой влаштував пишні поминки по синові. Він гра-бив і вбивав усіх поляків. І уряд Польщі вирішило зупинити Та-раса. Гетьмана Потоцького було доручено вбити козака. Кілька днів укра-їнської воїни йшли від погоні. Але все ж Потоцький наздогнав полк Тараса. Тарас вирішив прорватися через ряди поляків. Але в запалі битви козак впустив люльку, яка супроводжувала його у всіх боях. Нахилився він підняти її і раптом на нього напригнулі воїни Потоцького. Тараса зв'язали і вирішили каз-нить. Для страти було вибрано дерево, верхівка якого була розбита гро-зой. Козака прикували до дерева і підпалили. Під час страти Тарас поводився мужньо. Навіть на багатті він залишався отаманом і, словом допомагав каза-кам врятуватися. Я вважаю Тарас - це герой свого часу.
Объяснение:
«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.
Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».
Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.
«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».
(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)
«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».