Український народ славиться своєю співочістю. Пісня - душа нашого народу, справжня поезія серця і почуття. Пісня з давніх давен супроводжувало людину впродовж усього життя - у буквальному сенсу від колиски до труни. Народних пісень існує безліч. Деякі пісні, автором яких є сам народ, створені строіччя тому, але їх досі знають, люблять і співають. Пісні, що дойшли до нас з давніх давен, етнографи поділяють на кілька груп. Наприклад, обрядові пісні бувають календарно-обрядовими, тобто присвяченими якійсь календарній події: це веснянки, гаївки, русальні пісні, петрівки, купальські пісні, жниварські пісні. До обрядових пісень відносять щедрівки та колядки, які ми досі охоче співаємо. До родинно-обрядових пісень відносять весільні пісні та голосіння. Соціально-побутові пісні - це козацькі, кріпацькі, чумацькі, пісні, ремісницькі, рекрутські пісні (солдатські), бурлацькі, тощо.
Маруся Кайдашиха: «терлась коло панів і набралась від них трохи панства», «від її погляду молоко кисне», «на словах, як на цимбалах грає», сварлива, улеслива, любляча бабуся. «Вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем».
Із усіх героїв повісті найбільше мені сподобалась Маруся Кайдашиха, яка, на мою думку, змальована найдовершеніше. Вона якась реальна, жива, зрозуміла навіть у своїх негативних проявах. Це була "... вже немолода, але й не стара жінка, висока, рівна, із довгастим лицем".
Стосунки Кайдашихи з людьми, що жили поруч, складалися по-різному. Кайдаш і сини вже якось за час довгого спільного життя звиклись із тим, що вона у всьому верховодила, а от невісткам довелось і "випити й закусити".
Маруся — розумна людина і в кожній ситуації інтуїтивно відчуває, як треба поводитися. Наприклад, Довбишам, що багатші за Кайдашів, вона хоче продемонструвати свою вихованість. А от з бідними Балатами Кайдашиха не церемониться: "вона просто полізла за стіл і сіла на покуті, запишавшись та втираючи губи хусткою".
Різношерстний- не схожий, різний, різного соціального статусу