Життя селянина сповнене щоденної праці на землі. Земля, рідна природа формують його світогляд, ставлення до навколишнього середовища і до людей. У повісті "Гуси-лебеді летять" розповідається про звичайне життя хліборобів, що мешкають у подільському селі.
Селяни-трударі у двадцяті роки жили дуже бідно. Не кожний навіть мав чоботи. Але вони пишалися тим, що працюють на землі. Урочистою подією була весняна оранка. А день, коли Михайлик, головний герой повісті, провів свою першу борозну, став для нього справжнім святом.
Від землі залежало, чи добрий буде врожай. Тому і ставлення до неї було особливе. Мати Михайлика вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила... Ця жінка нічого не любила так щиро, як землю. Вона глибоко розуміла природу: помічала, як плаче од радості дерево, милувалася весняними сходами, а слово "насіння" взагалі вважала святим. І цю любов до природи мати передавала Михайлику. Мабуть, інші селяни так само прищеплювали своїм дітям пошану до рідної землі, передавали їм різні прикмети та звичаї, пов'язані з нею, як дід Дем'ян своєму онуку.
Мені дуже сподобалось ставлення селян до природи, те, що вони вважали її живою істотою, поважали і любили. Мені здається, що така шанобливість і чуйність обов'язково винагороджувалась добрим врожаєм.
Объяснение:
Наверное ты столько много не будешь писать,но надеюсь
М. Вороний уважав, що справжнє мистецтво повинно єднатися з боротьбою за щастя людини. Поет не може стояти осторонь суспільних проблем.
Поезія Вороного глибоко патріотична. Серед інших поетичних творів силою та глибиною цього почуття вирізняється поема "Євшан-зілля". Цей твір був написаний ще в 1899 році, але зовсім недавно став відомий широкому колу читачів.
Любов до рідної землі — ось те почуття, яке пронизує весь твір. Моя земля, мій край, моя кохана сторона — мовить кожна людина про свою Вітчизну. Певно, так само виспівує прудкокрилий птах, коли повертається навесні до рідного гнізда. Це божий закон любові до роду, до місця, де ти пустив своє коріння в рідну землю. Горе тій людині, яка відцуралась свого й, потрапивши на чужу землю, забула рідне слово, блиск материнських очей та мозолисті руки батька.
З болем у голосі звертається Микола Вороний до таких людей. Свої думки й сподівання вкладає він в уста гудця, якого половецький хан посилає на Руську землю. Музикант має на меті повернути сина з чужини до рідного батька, якому "тяжко віку доживати під вагою самотини". Але хлопець, якого князь Володимир оточив пошаною й багатством, не пам'ятає вже свою родину, чужими йому стали й пісні половецькі:
Але спів цей ніжний, любий,
Ані перший, сильний, дужий,
Не вразив юнацьке серце,—
Він сидить німий, байдужий.
Але мудрий співець все-таки знаходить б зворушити душу юнака. Він дає йому понюхати євшан-зілля. І відбувається диво: пахощі рідної землі відродили пам'ять дитинства, і хлопець ніби прокинувся від довгого сну:
Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати!
Можна було б сказати, що все це схоже на казку, але немає в цій поемі, як у казці, щасливого кінця. Поет наголошує на тому, що багато українців блукає по світу в пошуках щастя. І вони не розуміють, що щастя можна знайти тільки на рідній землі:
Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить, —
Шлях у край свій повороту?!
Можна сказати, що поема "Євшан-зілля" орієнтована й на сучасного читача. Проблема, піднята в ній, залишається актуальною й сьогодні, бо розкидала мачуха-доля українців по різних куточках земної кулі. І є нашого цвіту та й по всьому світу. Але хочеться, щоб кожен завжди пам'ятав предковічну, прадідівську землю, що відома всюди своїми рясними щедротами: хлібом-сіллю й піснею, чесною звитягою й милосердям до скривджених.