М
Молодежь
К
Компьютеры-и-электроника
Д
Дом-и-сад
С
Стиль-и-уход-за-собой
П
Праздники-и-традиции
Т
Транспорт
П
Путешествия
С
Семейная-жизнь
Ф
Философия-и-религия
Б
Без категории
М
Мир-работы
Х
Хобби-и-рукоделие
И
Искусство-и-развлечения
В
Взаимоотношения
З
Здоровье
К
Кулинария-и-гостеприимство
Ф
Финансы-и-бизнес
П
Питомцы-и-животные
О
Образование
О
Образование-и-коммуникации

Написати есе на тему «Кмітливість і дотепність як риси українського національного характеру.»

👇
Ответ:
Адай111111
Адай111111
02.09.2021

Одну націю від іншої відрізняє зовнішність, мова, традиції, культура у широкому розумінні цього слова. Але, крім того, кожна нація, як і людина, має свій характер. Цей характер, з одного боку, формується під впливом різних зовнішніх чинників: територія, що належить нації, вплив сусідніх народів, історичні події тощо. Але, з другого боку, характер нації і впливає на її історію, культуру. Можна провести паралель з людиною. Характер її формується під впливом батьків, друзів, вчителів. Багато значення має і життєвий досвід, умови, у яких зростає дитина. Але врешті-решт характер визначає подальшу долю: чи досягне людина успіхів у професійній кар'єрі? Чи буде щасливою у подружньому житті?

Отже, щоб відповісти на питання про характер українців, треба звернутися до їх історії. Українці мешкали на благодатній землі. Тому розуміли, що тільки від праці залежить їх добробут. Звідси — надзвичайна працьовитість. Крім того, їм усього вистачало: є море з рибою, ріки з чистою водою, ліси для полювання, безкраї степи для пшениці. Тому українці ніколи не зазіхали на чужі землі, були неагресивними і спокійними. Але, з іншого боку, українська земля приваблювала сусідів, тому українцям часто доводилося захищати рідні землі. Понад усе українці цінували волю, але так склалася історія, що їм постійно треба було за неї боротися зі змінним успіхом.

Хоч українці майже весь час свого існування як нації знаходились у складі іншої держави, але при цьому зберегли свою мову та культуру. Це пов'язано з тим, що вони завжди поважали традиції предків. Старі люди були для них уособленням мудрості. Наша нація дуже довго не мала власної літератури, навіть власне української писемності, але історію свого народу українці знали чи не краще за наших сучасників, бо дуже любили слухати розповіді старих людей. До того ж українська нація має надзвичайно багатий фольклор, у якому зберігається пам'ять багатьох поколінь.

Звичайно, як не буває ідеальної людини, так і не буває ідеальної нації. Є негативні риси і в українському характері. Зокрема, відоме українське прислів'я відбиває саме таку рису: „Моя хата скраю — нічого не знаю”. І справді, навіть в межах одного села українці мало залежали один від одного. Землі багато, врожаї чудові, залишається тільки працювати на власному господарстві. Тому так легко було українців підкорити. Захоплять одну частину країни, а іншій і байдуже на це. Але якщо знаходилася людина, що здатна була об'єднати усіх, наш народ являв собою велику силу. Таким був, наприклад, Богдан Хмельницький, що підняв на повстання цілу країну.

Багато чого можна ще написати про характер українців. Але мені здається, що головне — це любити свою землю і свій народ. А ця риса українського національного характеру все ще на стадії формування. У когось вона виявляється аж занадто сильно, а дехто навіть після 11 років існування незалежної держави не усвідомлює себе українцем, але при цьому живе за суто українським принципом „Моя хата скраю...”.

Объяснение: очень старое эссе, надеюсь подрйдёт

4,4(32 оценок)
Открыть все ответы
Ответ:
aaaaaa251
aaaaaa251
02.09.2021

Великий Кобзар відіграв величезну роль у розвиткові національної і соціальної самосвідомості українського народу. Боротьба проти будь-якого гніту, в тому числі й національного, була в концесії Шевченка боротьбою за те, щоб розчистити шляхи для вільного розвитку як українського нарощу, так і інших гноблених народів. І все це він робив не балачками, ні роз-мовами, а великою, геніальною силою своїх поетичних творів. Патріотичні ідеї Шевченка зросли на життєдайному грунті багатовікової боротьби українського народу за свою незалежність, проти соціального і національного гніту. Героїчне минуле України привертає увагу молодого Поета не саме по собі, а як дійовий побудник сучасного становища народу, як засіб для піднесення патріотичного почуття:


Україно,



Україно!


Серце моє, ненько!


Як згадаю твою долю,


Заплаче серденько! /”Тарасова ніч”/.


Поет розуміє, що немає і не може бути вільної, щасливої і радісної вітчизни, поки “…скрізь на славній Україні Людей у ярма запрягли Пани лукаві… /”І виріс я на чужині”/. Шевченкові герої – це люди кровно зв’язані з батьківщиною. Це подвижники, для яких немає вищого почуття, ніж гаряча любов до стражденної матері-вітчизни. Такими патріотами були вожді народних повстань – Наливайко, Тарас Трясило, Богдан Xмельницький, Богун, Залізняк, Гонта

4,5(42 оценок)
Ответ:
КОте2004
КОте2004
02.09.2021
На початку XX століття поет Микола Вороний написав пророчі рядки:

В рідному краї нам долі нема: 

Бурі нас нищать, пригноблює тьма,

 Студять морози...

Цвіт наш, красу нашу – гублять усе! 

З півночі вітер з собою несе 

Люті погрози.

Хто міг знати, що слова цього вірша за кілька десятиліть набудуть пророчого змісту? А втім, українська реальність тридцятих років XX століття перевершила всі, навіть найтрагічніші пророцтва.

Немає для поета нічого страшнішого, ніж опинитися на положенні підозрілого, а потім і ворога. Тому є багато прикладів. Коли за правління Йосифа Сталіна почалися переслідування за політичними мотивами, Миколі Вороному пригадали все. Адже поет за часів революції сумнівався в доцільності такого боротьби, вагався, потім емігрував до Польщі й кілька років перебував там. Крім того, твори Вороного аж ніяк не оспівували радість соціалістичного будівництва. Зрозуміло, що за сталінщини такій людині годі було сподіватися на спокійне життя. Миколу Вороного заарештували, а в жахливому 1938 році його життя трагічно обірвалося.

Микола Вороний щиро любив Україну-неньку, був справжнім патріотом, до того ж, талановитим патріотом. Не в останню чергу поета цікавила проблема історичної пам'яті. Ще в 1899 році Вороний написав зворушливу поему «Євшан-зілля» . У поемі йдеться про полоненого половця – ханського сина. Бранця як значну політичну фігуру оточили розкошами, і він почав забувати батьківщину. Половецький хан страждав від розлуки з сином. Щоб повернути юнака додому, він послав до нього старого віщуна. Ханське доручення виявилося дуже складним. Нічим не можна було пробудити заснулу пам'ять юнака: ні розповідь про сльози самотнього хана, ні половецькі пісні. Але віщун здогадався дати понюхати бранцеві зав'язане у вузлику степове зілля, що його було привезено з далекої батьківщини. І сталося диво: перед очима юнака постав «широкий, вільний, пишнобарвний і квітчастий» половецький степ... Ця зворушлива легенда розповідається в Іпатському літописі. Микола Вороний по-своєму інтерпретує давню легенду, переосмислюючи її в науку землякам-українцям. Звичайно, не про часи Київської Русі поема «Євшан-зілля», а про долю тогочасної України, де «славних предків правнуки погані» почали зневажати рідну мову та культуру. Справжній біль звучить в останній строфі поеми:

Де ж того євшану взяти,

Того зілля-привороту,

Що на певний шлях направить – 

Шлях у край свій повороту.

Микола Вороний узагальнює проблему історичної пам'яті, надаючи їй широкого масштабу. Поет доводить, що ця проблема вкупі з проявами патріотизму є актуальною для будь-якого народу. Тих, «котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали» , треба навернути на істинну путь.

Гірка доля народу, який втратив свою історичну пам'ять. І свої його цураються, і чужі ненавидять. А може статися й дещо гірше... У 1917 році Микола Вороний написав оптимістичний вірш «За Україну!» , сповнений нових надій та нових ілюзій, породжених Лютневою революцією:

Ганебні пута 

Ми вже порвали 

І зруйнували 

Царський трон. 

З під ярем, 

І з тюрем. 

Де був гніт,

Ми йдем на вольний світ!

Микола Вороний прагнув здійснення віковічної мрії українців про незалежність, але насправді Україні була уготована інша доля. Стали реальністю мрії інших людей. Реальністю стали й рядки давнього вірша Миколи Вороного, написані ще за царату:

Люду мій бідний, окрадений люду! 

Що у твоїх я побачив очах, 

То вже й до віку свого не забуду, 

Де б я не був, всюди бачити буду – 

Голод і жах!

Поезія Вороного після тривалої заборони нарешті знайшла свою аудиторію. У ній ми бачимо прагнення справжнього патріота побачити Україну щасливою і незалежною, яке вже за наших часів знаходить своє практичне втілення.
4,6(28 оценок)
Новые ответы от MOGZ: Українська література
logo
Вход Регистрация
Что ты хочешь узнать?
Спроси Mozg
Открыть лучший ответ