Сміливі хлопці
здійснили справжній героїчний вчинок. Вони, хоч і малі, але рішучі. Маленькі герої.
Шпичак же злякався, "його наче щось тіпнуло", коли він зрозумів, що доведеться відповідати за вчинений злочин. Тільки презирство і відразу можна відчувати до цього
без сердечного браконьєра, цієї бездушної людини. А який охоплює жах, коли читаєш опис лося, підкошеного кулею: "Голова лежала так, ніби він прислухався до землі, чи далеко ще весна, чи скоро прийде, а роги росли при самім снігу, ніби чудернацький кущик, який усе-таки сподівався зазеленіти, вкрившись листям.
Ставлення людини до природи — це цінність людини.
Справжня любов до землі повинна бути не лише споглядальною, а й активною, дійовою, спрямованою на захист і примноження багатства рідного краю.
Охороняти ліси, гаї, сади — зелене багатство нашої країни заклинає нас відомий український письменник Євген Гуцало. Багато творів він присвятив природі.
Героєм його невеликого оповідання «Лось» є саме ця велика й красива тварина, що живе у наших лісах. Лось був старий, тому, мабуть, він і провалився в ополонку. Він спробував вибратися, та марно. Лось «усіма чотирма ногами спробував доштовхнутись, але ратиці були вже у воді, і він вжахано відчув, що дедалі глибше занурюється в льодяну кашу».
Тварина могла б загинути, якби не два брати-підберезники. Вони були на березі річки і побачили великого старого лося, що борсався в ополонці. Хлопчиків вразив розпач, який «струменів увсебіч» з очей лісового велетня. Ризикуючи життям, хлопчики до лосеві. Старший з брат
Шевченка знають усі. Його поезії з дитинства увійшли в життя кожної родини. Тому виділити щось "найкраще" з його творчості я вважаю неможливим. Просто на мене найбільше враження справила поема "Наймичка". Я навіть знаю, чому саме: моя бабуся за трагічних обставин втратила колись дитину. В нашій сім'ї про це не згадують, але знають, що такого горя зазнала наша рідна бабуся.
І втрата власної дитини — це для мене і заборонена, і страшна, і пекуча тема. А її порушує Т. Г. Шевченко у своїй поемі. Тут мати не зовсім втратила свого синочка — вона змушена була підкинути його. А сама пішла в наймички туди, де її дитину визнали за свою. Ганна жила поруч з нею, щодня бачила її і спілкувалася з рідною кровинкою, не маючи змоги сказати правди. Ганна дочасно згоріла, не винісши такої кари, яку їй послала доля. Адже її син називає мамою іншу жінку. Вона бачить, як виростає, стає гарною, доброю людиною її син. Вона нарешті доживає й до онука, а він теж не її!
Страшну таємницю все життя ховала в собі Ганна, вбачаючи свою провину в тому, що народила сина без батька. І, вмираючи, вона видихнула:
"Прости мене, мій синочку!
Я... я твоя мати".
Так дізнався дорослий, зрілий чоловік Марко про трагічну долю рідної матері. Так трагічно закінчується моя улюблена поема великого Кобзаря.