В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.
Объяснение:
ответ: В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.
Читаючи філософську казку Екзюпері "Маленький принц", мимоволі розумієш, що це є найбільш поетичне вираження ідеї головних життєвих цінностей.
Перед льотчиком, що потерпів аварію в пустелі Сахари, зненацька з'являється маленький мешканець планети-астероїда В-612. Льотчик, страждаючий від спраги серед пісків пустелі, приречений на загибель. Але поява примарної, з точки зору здорового глузду, істоти дарує йому шанс на порятунок. Вигаданий співбесідник позбавляє льотчика самотності, а отже не дає збожеволіти. Примарний малюк стає його справжнім другом на найближчий тиждень, поки льотчик ремонтує літак. Маленький принц надає йому духовну підтримку, вселяє віру в життя, підтримує і навчає життєвої мудрості. В той час, як пілот гинув від спраги і відчував себе відірваним від світу, забутим людьми, біля нього лунав невгамовний голосок і марився Маленький принц.
Чи було це в дійсності? Екзюпері не приховує, що його розповідь — казка. Але його Маленький принц втілює в собі вічно живу частку людської душі, будучи наче зразком, що дозволяє оцінити найбільш людське в людині. "Звичайно, льотчик залишався один", — скажемо ми, міркуючи реалістично. Але й залишившись одна, людина ніколи не буває самотня. У цьому нас переконує автор. У Екзюпері людина в глибинах своєї сутності знаходить сили протистояти смерті і не капітулює.
Маленький принц уособлює в казці ті людські якості, які складають сенс людського життя. У нього добре серце, розумний погляд на світ. Малюк працьовитий, постійний у своїх прихильностях, позбавлений будь-яких агресивних або жадібних прагнень. І це не міраж, не марення божевільного, це опис нашої підсвідомості, прихованих резервів всередині кожної людини, розбуджені надзвичайними обставинами. Вони й постають перед читачем в образі Маленького принца.
Малюк розповідає пілоту про багатьох бачених ним людей, які присвятили своє життя нерозумним цілям. Це король, що "править" світом, ніким не управляючи;честолюбець, зачарований своїм марнославством;гіркий п'яниця; "ділова людина", зайнята безглуздим підрахунком зірок.
Йому гірко, що і на Землі таких людей дуже багато. Життя дорослих людей взагалі здається Малюку нерозумним. Адже покликання людини — лише в безкорисливій любові до тих, кому ти потрібний. Життя дане людині, щоб прожити його в мирі і злагоді з іншими людьми, прожити недаремно — така мораль казки "Маленький принц".
У фіналі казки з'являється мотив смерті. Адже вони знаходяться посеред пустелі, яка повільно вбиває необережних мандрівників. Смерть неминуча, — міркує Маленький принц. Але чи можна вважати, що смерть позбавляє людське життя сенсу? Маленький принц так не думає. Він змушує людину примиритися з неминучістю смерті. Лише прийнявши розуміння цієї неминучості, льотчик знаходить у собі сили боротися за життя і вижити.
Творчість Екзюпері глибоко оптимістична, вона показує читачу ті величезні невидимі сили внутрішньої енергії, якою людина зазвичай не користується і, навіть, не підозрює про їх існування. Антуан де Сент-Екзюпері прагнув сформулювати положення, в яких перед людиною могла б у яскравому світлі постати духовна мета буття."