прототипом образу івана сили стала реальна людина — іван фірцак (сценічне ім’я — кротон), якого на закарпатті знають усі. кротон довгі роки виступав із цирком, і своїми силовими номерами дивував усіх. глядачі десятків країн аплодували атлетові, але, повернувшись на україну, він змушений був виживати і за мізерну плату влаштовувати імпровізовані «гастролі» у дворах.
на жаль, ми такий народ, який не цінує своїх героїв, коли вони живі, але добре, що хоч і через сорок років після смерті богатиря про нього згадали небайдужі до історії країни люди. а те, що іван фірцак належить історії україни, ні в кого не викликає сумнівів, адже протягом багатьох років він прославляв нашу країну у світі.
«неймовірні пригоди івана сили», попри казкову форму, — твір про реальне життя, у якому поряд із благородством існує зажерливість і брехливість. о. гавриш відтворив історію незаслужено забутого українського силача, але все-таки це художній твір, а тому в ньому діють придумані автором герої.
іван сила виріс серед чудової карпатської природи у великій родині. батько вирядив хлопця з дому, бо не міг прогодувати малолітнього богатиря, адже той їв за чотирьох. шукаючи долі в місті, іван ще з перших самостійних кроків зазнав неприємних пригод: у поїзді «легенько потряс» нахабу, синка начальника, заступився за міху голого, вокального злодюжку, у місті знехотя переміг у вуличному бою знаного бійця. звичайно ж, такий хлопчина не міг не звернути на себе увагу тренера брякуса, який запросив хлопця до себе і вмовив тренуватися. брякус заборонив горянину за копійки тягати мішки на вокзалі, давав хлопцеві гроші, тренував, щоб той не зашкодив здоров’ю, виховував у ньому риси майбутнього чемпіона. загибель тренера вразила івана, адже хлопець знову залишився сам на сам із життям у великому місті, яке він не розумів. чесний, відкритий, благородний, іван ще не раз потрапляв у халепи, але завжди знаходив достойний вихід із найскладніших ситуацій. автор не погрішив проти закону жанру, адже в казках завжди перемагає добро і благородство.
світова література має у своїй скарбниці багато історій трагічного кохання, багато закоханих героїв, мрії яких так і не здійснилися. трістан та ізольда, ромео та джульєтта, паоло та франческа і ще багато-багато закоханих, яких розлучила чи доля, чи злість та ненависть інших людей. михайло коцюбинський додав до цього переліку ще одну пару — івана та марічку, сільських парубка та дівчину з берегів черемоша, які, на відміну від заклопотаного своїми справами та буденністю , мали поетичні душі, чутливі серця.
іван від самого свого народження виділявся серед інших дітей, він поводився інакше, був чужим у гуцульському світі, де існували свої закони й чітко визначений погляд на всі явища та події. мати навіть неодноразово замислювалася, а чи свою дитину вона виховує, чи не «встигла хитра бісиця обміняти її дитину на своє бісеня». незвичайною, несхожою на всіх була і марічка. згадаймо лише сцену зустрічі двох дітей: дівчинка не заплакала, коли іван вдарив її та викинув у воду її кісники, а почала привітно розмовляти та пригостила кривдника цукеркою.
іван та марічка, як і славнозвісні ромео та джульєтта, були представниками двох ворогуючих родів — гутенюків та палійчуків, ненависть між якими була такою давньою, що вже ніхто, не пам'ятав, звідкіля вона пішла. проте, на відміну від шекспіра, український письменник не акцентує увагу на цій ворожнечі — двоє закоханих змогли обійти її, їхнє кохання довгий час залишалося таємним, батьки нічого про нього не знали і не втручалися в стосунки івана та марічки.
хлопчик та дівчинка зростали разом: випасали ягнят, бігали лісами та луками, купалися у річці, гралися та веселилися. поступово їхня дитяча дружба переросла у міцне і, з погляду інших людей, якесь незвичайне кохання. вони обоє були тонкі, творчо обдаровані натури — іван пречудово грав на флоярі, а марічка складала пісні. і в цій музиці, у цих піснях виливалася вся сила їхнього кохання. понад усе іван хотів одружитися з марічкою та змушений був іти в найми далеко від рідного села. тяжко йому було розлучатися з коханою, та й дівчина передчувала недобре, проводжала милого сумними співаночками:
гой ви мете, співаночки,горами співали,я си буду, молоденька,сльозами вмивати.
не було жодного дня під час іванового літування на полонині, щоб не згадав він марічку, вона приходила до нього уві сні, не залишала його думок, він чув її голос. серце закоханого відразу відчуло, що з дівчиною сталося щось погане, — поспішав іван з полонини додому, та не застав марічки живою. зла доля, а не ворогуючі родини розлучила закоханих — забрав дівчину черемош.
важко сприйняв іван звістку про загибель коханої: «великий жаль вхопив івана за серце. зразу його тягло скочити зі скелі у крутіги: «на, жери і мене! ». але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки».дійсно, надзвичайним було їхнє кохання, про нього складали співанки, «які розійшлися по горах». а іван так і не зміг вгамувати свій біль, намагався він жити звичайним життям, одружився, завів господарство, та нічого не вийшло, бо десь далеко, за межею цього світу чекала його марічка — єдине і справжнє кохання. і він пішов до неї, дозволив мавці, що прийняла подобу коханої, завести себе далеко в гори, не жаль було іванові розлучатися з життям, яке стало порожнім після смерті дівчини.
Оць)))))))))))))))))