Попередня частина «літературоцентричного» історичного есею була присвячена революційній стихії у книжці «Замісць сонетів і октав» молодого Павла Тичини. Із страшної революційної стихії 1918–1919 років вийшов Григорій Сковорода, який постав нібито сучасником Павла Тичини. Як поет працював із його образом, зробивши із нього революціонера? Як емоційно писав Дмитро Чижевський: «…[Н]е дурно такий визначний сучасний поет, як Павло Тичина, прислужився до поширення уявління про Сковороду, як про революціонера!..»[1]. Про все це дізнаємося далі.
Серед пам'яток минулого у стародавньому Києві - знаменитий архітектурний комплекс XI-XVIII сторіч - Софія Київська. Його центральна споруда - Софійський собор, закладений у XI сторіччі за наказом Ярослава Мудрого на честь його перемоги над печенігами. Відтоді Софія стає важливим культурним центром східнослов'янської держави. Тут було створено першу відому нам бібліотеку. У своєрідних майстернях - скрипторіях - працювали переписувачі книг. Скрипторії зазвичай обладнували при княжому дворі, при монастирях. А там, де книги переписувалися, там вони здебільшого й зберігалися. Про Ярослава літописець повідомляє: "Ярослав же... любив книги і, багато їх переписувавши, поклав у церкві святої Софії, котру створив сам". Портрет князя, якого за прихильність до наук народ прозвав Мудрим, дивиться на нас із кам'яної стели, встановленої вдячними нащадками 1969 року у дворі заповідника навпроти Софійського собору. На камені вирізьблено слова з літопису, який звеличує князя за те, що той "сіяв у серцях людей книжні слова". На жаль, ми не знаємо, які саме книги були у бібліотеці Ярослава, не знаємо й того, яка доля спіткала це старовинне книгосховище.
Кожна людина повинна пам’ятати свій перший будинок і своїх батьків. Це є одним з основних життєвих принципів будь-якої людини, про кого б не йшлося. З одного боку, люди є одухотвореними істотами, створеними за образом Божим, а тому вони високоморальні, можуть чинити гідні вчинки, в тому числі і віддати данину пам’яті таким аспектам теж є для них вкрай важливим. З іншого боку, ми бачимо, що сучасне людське суспільство не заохочує щирі і добрі вчинки. Вважається, що будь-яке добро – це послуга, яка повинна оплачуватися.
Попередня частина «літературоцентричного» історичного есею була присвячена революційній стихії у книжці «Замісць сонетів і октав» молодого Павла Тичини. Із страшної революційної стихії 1918–1919 років вийшов Григорій Сковорода, який постав нібито сучасником Павла Тичини. Як поет працював із його образом, зробивши із нього революціонера? Як емоційно писав Дмитро Чижевський: «…[Н]е дурно такий визначний сучасний поет, як Павло Тичина, прислужився до поширення уявління про Сковороду, як про революціонера!..»[1]. Про все це дізнаємося далі.