Риторичні вигуки (оклики): «Веде своє військо, Веде Запорозьке Хорошенько! », «…Сильне-дужий!», « ... Необачний! », «Гей, хто в лісі, озовися!», «… Не журися!».
Риторичне звертання : «Гей, хто в лісі, озовися!».
Антонімічні пари: «Мені з жінкою не возиться; А тютюн да люлька Козаку в дорозі Знадобиться!
Антитеза (протиставлення): «Ой на горі да женці жнуть, А попід горою,…», «… Візьми свою жінку, Оддай мою люльку,…»
Слово о полку Ігоревім – велична пам’ятка генію нашого народу. «Слово о полку Ігоревім» – найвидатніша пам’ятка давньоруської літератури. Із «Слова…» ми дізнаємося про життя нашого народу в сиву давнину, про його героїчну боротьбу з ворогами. У поемі невідомий нам автор з великою майстерністю змалював мужніх захисників Руської землі від половців у XII столітті. Коли читаємо поему, в нашій уяві виразно постають мужні предки – оборонці Руської землі. З якою любов’ю автор малює їхні образи! З усього видно, що він глибоко любить рідну землю. Серед усіх персонажів поеми на першому плані ми бачимо хороброго князя Ігоря та відважну дружину, з якою він вирушив у похід проти ворогів. «Слово о полку Ігоревім» – найвидатніша пам’ятка культури східних слов’ян, живе джерело трьох братніх літератур – української, російської, білоруської. Із «Слова…» ми дізнаємося про життя наших предків, про їхню величну боротьбу з різними нападниками. Боронити Руську землю від половців було найголовнішим завданням князів руських XI-XII століть. В основу сюжету «Слова…» покладено розповідь про невдало завершений похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича в союзі з його братом Всеволодом, сином Володимиром і племінником Святославом на степових кочівників-половців. Похід відбувся навесні 1185 року. Після першої вдалої битви Ігор зазнав поразки і разом із союзниками потрапив у полон до половців. «Слово…» написане незабаром після цих подій, очевидно, не пізніше 1187 року. Про похід Ігоря на половців розповідається і в літописах – Лаврентіївському (стисло) та Іпатіївському (більш докладно). Розповідь у «Слові…» починається в похмурих, тривожних тонах, у передчутті неминучої біди і ведеться далі скорботно і схвильовано. Але закінчується оповіданням про втечу Ігоря з полону, повернення на Руську землю, де його радісно зустрічають співвітчизники.
Сталі епітети: кониченько вороненький
Епітети: зеленою горою, веде хорошенько, сильне-дужий, необачний.
Повтори (анафора, єдинопочаток): «Веде…», «Під ним…», «Да ….».
Риторичні вигуки (оклики): «Веде своє військо, Веде Запорозьке Хорошенько! », «…Сильне-дужий!», « ... Необачний! », «Гей, хто в лісі, озовися!», «… Не журися!».
Риторичне звертання : «Гей, хто в лісі, озовися!».
Антонімічні пари: «Мені з жінкою не возиться; А тютюн да люлька Козаку в дорозі Знадобиться!
Антитеза (протиставлення): «Ой на горі да женці жнуть, А попід горою,…», «… Візьми свою жінку, Оддай мою люльку,…»