Как часто мы задумываемся о нашей жизни? В коротких передышках между бесконечным марафоном в погоне за тем, что нам на самом деле не нужно? Или же и вовсе забываем о простых человеческих истинах, подменяя их фальшивыми стереотипами, активно насаждающимися извне. Мы становимся сухими, черствыми, пустыми… Эту печальную тенденцию подметил Антуан де Сент-Экзюпери. Его стремление заставить людей вновь задуматься о том, что на самом деле важно в человеческой жизни нашло отражение в великолепной философской сказке «Маленький принц». Главный герой глазами ребенка, порой гораздо более мудрого, нежели взрослый, в очередной раз напоминает о том, что должно быть в приоритете у человека: понимание, гармония с окружающим миром радоваться таким простым вещам, которые не купишь ни за какие деньги: рассвет, аромат цветка, сияние звезд. И главное – любовь и дружба. Именно эти простые истины дают возможность душе стать чище, взять ответственность за жизнь и заботу о другом человеке: «Ты навсегда в ответе за всех, кого приручил». Примечательно, что эти слова принадлежат Лису, с которым подружился Маленький принц и который символизирует саму дружбу в самом прекрасном ее проявлении. Автор в очередной раз подчеркивает, насколько важно иметь настоящего друга, так как именно он открыть человеку глаза и принять правду. А правда состоит в том, что «Зорко одно лишь сердце. Самого главного глазами не увидишь...» Трогательная, легкая для восприятия и удивительно глубокая по смыслу, эта сказка вновь и вновь заставляет читателя посмотреть на себя со стороны, прислушаться к своему сердцу и понять, насколько уникальна человеческая душа и как важно сохранить ее чистой и светлой, как у ребенка.
Автобіографічній поезії «Мені тринадцятий минало...», яка була написана в далекій Орській фортеці, де поет перебував на засланні.
Головний герой твору — тринадцятирічний хлопець-пастух, кріпак і сирота. Природа зігріває його ясним сонечком, напуває пахощами трав, вносить у душу малого сироти відчуття спокою й тихої радості. Хлопчик молиться Богові, дякуючи за сонце, теплий день, життя... Раптом герой усвідомлює, що він — кріпак, і це боляче ранить серце підлітка: Не дав мені Бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози...
Але це почуття триває недовго: поява щирого й доброго друга — Оксани — проганяє страшне відчуття, природа знову радіє разом із дітьми:
Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє...
Кожна людина з теплотою згадує своє дитинство. Ці спогади пов'язані, передусім, із батьками, найкращими друзями, дитячими забавками й безтурботністю. Життя дітей, що народилися кріпаками, не могло бути безтурботним: змалку вони працювали поруч із дорослими, рано втрачали батьків, що помирали від хвороб та непосильної праці. Тому одна з провідних думок вірша — засудження такого суспільного явища, як кріпацтво. Інша ж думка — кожна дитина має право на щасливе дитинство й потребує піклування та любові.
