Чужая земля. Пустынный берег Аральского моря. Куда ни глянь - пески, пески, пески. На берегу - одинокая фигура. Покосившаяся голова, опущенные плечи говорят о том, что человек охвачен отчаянием, тоской. Кто это? Тарас Шевченко, оторванный от родной Украины. До боли в сердце бредил он вишневыми садами, певучем родном языке, широким разливом могучего Днепра. Мыслями он там, на родине, среди родных и близких, знакомых и незнакомых, среди своего народа, за лучшую долю которого он наказывается, мучается, но не раскаивается. Нет у поэта жизни без Украины. Она его судьба, песня, отчаяние и надежда, его самая горькая боль и святая мечта. «Судьба не жалела ему страданий, - пишет И. Я. Франко, - но не жалела и утех, что били из здорового источники жизни». А утешением для поэта была мысль о светлом будущем его Украины. Поэт твердо верил, что придет время, когда на его многострадальной родине
«... Раскуются закованные люди... врага не будет супостата, а будет сын и мать... в семье вольной, новой».
Поэтому неудивительно, что Шевченко всей душой стремился к гибели прогнившего крепостнического строя. А отсюда - непоколебимая убежденность поэта: вскоре «дни беззакония и зла» уйдут в станут достоянием истории. Будущее представляется поэту как прекрасная, цветущая нива, полная солнечного тепла и человеческого счастья. «Пусть рожью, пшеницей, как золотом, покрыта, не разграниченной останется навеки от моря и до моря славянская земля», - писал поэт в предисловии к «Гайдамакам». Идея освобождения родины была всегда в центре творчества Шевченко. Он неотступно размышляет над будущей судьбой Украины и пришел к выводам, что вооруженная борьба принесет желанную победу. Он глубоко понимал, что настоящее человеческое счастье немыслимо вне создания общественных условий для его утверждения. Победа революции - это победа свободной, творческой работы: «Работящим умам, Работящим рукам, позволь пахать, думать, сеять, не ждать. И посеянное жать Работящим рукам».
Художник мечтал о таких новых общественных отношениях, где труд, превращающий землю, принесет людям радость, удовольствие. В своих стихах Кобзарь рисовал картины, проникнутые духом гениального провидения. Устремленность в будущее - это, собственно, один из ведущих мотивов его творчества. Строками своих стихов Шевченко провозглашал, что придет время и на его родине « ... Отдохнут невольничьи Уставшие руки, И колени отдохните...».
Вспоминая Украину, поэт мечтал о замечательной, красивой земле, теплой и ласковой. Такой сделают ее свободные труженики, хозяева своей судьбы. Представляя себе счастливыми людей будущего, Кобзарь видел их жизнь полнокровной, а самих - духовно богатыми. Он считал, что только в труде заложена настоящая возможность свободы людей нового поколения. Ничто не может противостоять трудовой творческой силе украинского народа. Шевченко радовался, что труженик грядущего дня творить настоящие чудеса на земле: «дебри - пустыня неполитая, целющей водой умытая, Проснется...».
В будущем на Украине, думал поэт, не будет преград для безграничного развития науки, человеческого разума, человеческих В «Подражание 11 псалму» автор отмечал: «Возвеличим удивительно и разум наш и наш язык».
Патриотизм - характерная черта Т. Г. Шевченко. Его сердце было доверху наполнено любовью к родине, к народу, будущую судьбу которого он не представлял без уважения к его Великий Кобзарь мечтал о том времени, когда историю Украины будет писать не немец, а сами украинцы. И на родной земле зазвучит в полный голос материнский язык. Женщина, мать, сестра - они всегда занимали в душе поэта особое место. Им принадлежало его искреннее восхищение и сочувствие. В новой Украине поэт хотел видеть женщину счастливой и радостной в своем материнстве. Перечитывая вдохновенные страницы стихов Шевченко, посвященных его мечтам о будущем нашей страны, чувствуешь их свежесть, страстность, жизненную взволнованность. Как и предсказывал поэт, цветущей и независимой стала и наша родина. Горячее сердце художника, словно обращаясь к нам сегодня со страниц своих произведений, волнует и трогает безграничной верой в человека, в светлый грядущий день моей родной земли. Но не надо забывать, что завтра начинается сегодня. И мы должны работать так, чтобы сделать Украину великой и могущественной державой.
Планетник
Харчук Борис
Мене послали в село Вербівку агрономом. Там я жив на квартирі в старенької бабусі Олени Булиги. Вечорами ми милувалися рікою, лісом і собором за ним, дивилися на зоряне небо. Бабуся розповіла мені легенду про Планетника.
Планетник був маленьким хлопчиком, він, як усі ми, прилетів із вирію казки на свій берег.
Мати поралася на городі, він сидів на вікні й гав. Ріс хлопчик, грався з телятами та ягнятами, розумів їхню мову. Навколо хати навесні розцвітали квіти. Хлопчикові дуже хотілося щось посадити, посіяти. Навесні мати дозволила йому пересадити нарцис із-під хати на город. Хлопчик доглядав його, поливав, боявся пошкодити. Якось він прийшов, а квітка розцвіла ніби з його долонь — і вони поцілувалися.
З цієї весни хлопець доглядав курчат, каченят, гусят. Жодне з них не пропало. Потім став пасти гусей. Милувався річкою, деревами, небом, намагався збагнути їхню мову. Раптом набігла хмара, а за нею пішов дощ, град. Прибіг додому — квітка нарциса була вже зламана. Малий розгнівався, підняв кулачки до неба й став проганяти хмару. І та ніби послухалася його, пішла далі.
Мати бідкалася, що побило всю городину, а хлопець після цієї пригоди надовго захворів. Довелося йти до знахарки.
Знахарка, викачуючи хворобу яйцем, здивувалася, потім стала па коліна перед хлопцем і сказала: «Краса безборонна і беззахисна у світі, а тобі її утверджувати... Іди...»
Поки дійшли додому, дитина була вже здорова. Серед сільських дітей він виявився найвправнішим, тому заздрісники м'ячик у нього відняли, а його прогнали. Мати, заклопотана роботою й нестатками, теж на нього накричала. От і блукав він самотою.
Уже став чередником. Дивний із нього пастух — не кричить, не галасує, худоба вся ціла, напасена. Тільки ні до кого, окрім як до берези, прихилитися.
Милувався красою лісових квітів, думав, як її зберегти. І вирішив поселити все це у своє серце. Тільки так сказав, розсунувся бузиновий кущ — і з нього вийшов дід Капуш, заввишки з лікоть, а борода в сім ліктів. Сказав, що чередник призначений йому в учні, що їх чекають великі справи. Чередник відповів, що не може кинути матір, що він любить її, навіть коли та його сварить. Капуш перестав насміхатися над хлопцем і сказав, що йому якраз і потрібні такі правдиві та вірні помічники.
Одного разу Капуш покликав чередника свистом, повів його на гірський шпиль, показав на зоряне небо і сказав, що все на землі залежить від небес, від життя сонця. І хай не боїться: мороку немає, є тільки недоступне, незвідане.
Відтоді чередник став ще задуманіший. Але жодної злої думки не було в його голові. Йому хотілося більше дізнатися про світ.
Несподівано з'явився Капуш і став розказувати про зелену книгу землі. Усі залежать від зерна: людина, звір, пташка. Краси людини без землі і краси землі без людини немає. Найвища радість людини — орати й сіяти. Сила кожного таїться в силі його душі. У лісі живуть Лісовики й Лісовки, Полісун — пастух вовків, у воді — Водяник. Земляні духи стережуть скарби землі. Літо — молода дівчина, а Зима — стара баба. Земля — найпривітніша людська домівка, і кращої не знайти. Чередник запитав, чому він усього цього не бачить, а Капуш відповів, що то через байдужість і недбальство. Треба вчитися гати, все підмічати.