Проблеми забування своїх коренів, цурання національної приналежності, рідного краю, культури, мови хвилювала багатьох українських письменників. До цих проблем не залишився байдужим і Микола Вороний. Свої роздуми над долею рідного краю і тих, хто від нього відцурався, хто забув мамину колискову, зневажив батьківські напуття, соромиться рідної мови і звичаїв, письменник втілив у чудовій поемі «Євшан-зілля».
Взявши за основу давню українську легенду, Микола Вороний творчо її осмислив і створив оригінальний твір з глибоким філософським змістом, твір, який є актуальним і через сто з лишнім років після його написання, і, як не прикро, не втрачає злободенності в наш час.
Микола Вороний створив своєрідне обрамлення народній легенді: розпочав вступом, де зауважив, що в цій легенді «між рядками слів таїться якесь пророкування, яке
...живить надію, Певну віру в ідеали Тим, котрі вже край свій рідний Зацурали, занедбали...
і закінчив поему власними роздумами, у яких провів паралель між героєм легенди — ханським сином і долею України.
Так, справді, доля нашої землі нагадує долю хана, сина якого взяли в полон і завезли на чужину. Як і ханський син, численні українці забули про рідний край, і звикли «край чужий, чужі звичаї, як за рідні уважати». Але якщо в половецького хлопця так склалася доля, що він опинився далеко на чужині, де не чув рідної мови, не бачив рідних людей, то, на жаль, у нас все по-іншому. Скільки українців, живучи у своїй
рідній країні, не вважають себе українцями! Скільки не вважають українську мову рідною! Скільки людей переймають чужі звичаї, забуваючи про свої! На жаль, таких безбатченків дуже багато. Можливо, вони й не винні в тому, що не відчувають приналежності до української нацїї, адже не одне століття в нашій країні проводилася політика русифікації! Але сьогодні, коли триває розбудова нашої держави, чому вони так вперто ігнорують усе, що пов'язано зі словами «український», «національний» ! Якби вони хоч трохи розкрилися назустріч! Але вони, як ханський син в поемі Вороного, перебувають у забутті...
І як Микола Вороний у своїй поемі, я хочу спитати, може, хтось дасть відповідь на це питання хоч через сто років після його виникнення:
Де ж того Євиїану взяти, Того зілля-привороту. Що на певний шлях направить, — Шлях у край свій повороту?!
Автор «Слова…» осуждает эгоизм русских князей, раздоры и местническую политику. На примере похода на половцев Новгород-Северского князя Игоря показано, к чему приводит их нежелание отстаивать общерусские интересы. Игорь идет в поход на половцев один, никого не слушая, а потому и терпит поражение. Он самостоятельно отправляется в поход из-за славы, князь, безусловно, любит свою родину, но желание личной славы правит им, несмотря на то, что с самого начала его предупреждают о поражении многочисленные «знамения»: Солнце ему тьмою путь заступало; Ночь стонами грозы птиц пробудила, Свист звериный встал, Взбился див — Кличет на вершине дерева, Велит прислушаться… Но все же автор симпатизирует Игорю, ведь он действительно отважный, храбрый, настоящий воин, который готов умереть за землю русскую: Скрепил ум силою своею И поострил сердце свое мужеством; Исполнившись ратного духа, Навея свои храбрые полки На землю Половецкую За землю Русскую Но эгоизм и безрассудство князя, привели к междоусобной борьбе, поскольку князь заботится о своей чести больше, чем о чести родины.Слово о полку Игореве», без сомнения, является достоянием русской культуры. Оно отразило в себе главное бедствие своего времени – слабость государственного единства. Однако, важно отметить, что «Слово…» - удивительно поэтичное и глубокое произведение. Основа произведения – поход Игоря Святославича на половцев. С небольшими силами, «не сдержав юности», как о нем говорит летопись, от отправился в далекий поход. На мой взгляд, автор «Слова..» восхищается храбростью и смелостью Игоря, однако он слишком молод, и, возможно, этот поход был не совсем обдуманным поступком. Князь Игорь – истинный патриот, но, как известно, один в поле не воин. По-моему, поход князя на половцев стал тем событием в истории Русской земли, которое показало важность объединения государства.
Взявши за основу давню українську легенду, Микола Вороний творчо її осмислив і створив оригінальний твір з глибоким філософським змістом, твір, який є актуальним і через сто з лишнім років після його написання, і, як не прикро, не втрачає злободенності в наш час.
Микола Вороний створив своєрідне обрамлення народній легенді: розпочав вступом, де зауважив, що в цій легенді «між рядками слів таїться якесь пророкування, яке
...живить надію,
Певну віру в ідеали
Тим, котрі вже край свій рідний
Зацурали, занедбали...
і закінчив поему власними роздумами, у яких провів паралель між героєм легенди — ханським сином і долею України.
Так, справді, доля нашої землі нагадує долю хана, сина якого взяли в полон і завезли на чужину. Як і ханський син, численні українці забули про рідний край, і звикли «край чужий, чужі звичаї, як за рідні уважати». Але якщо в половецького хлопця так склалася доля, що він опинився далеко на чужині, де не чув рідної мови, не бачив рідних людей, то, на жаль, у нас все по-іншому. Скільки українців, живучи у своїй
рідній країні, не вважають себе українцями! Скільки не вважають українську мову рідною! Скільки людей переймають чужі звичаї, забуваючи про свої! На жаль, таких безбатченків дуже багато. Можливо, вони й не винні в тому, що не відчувають приналежності до української нацїї, адже не одне століття в нашій країні проводилася політика русифікації! Але сьогодні, коли триває розбудова нашої держави, чому вони так вперто ігнорують усе, що пов'язано зі словами «український», «національний» ! Якби вони хоч трохи розкрилися назустріч! Але вони, як ханський син в поемі Вороного, перебувають у забутті...
І як Микола Вороний у своїй поемі, я хочу спитати, може, хтось дасть відповідь на це питання хоч через сто років після його виникнення:
Де ж того Євиїану взяти,
Того зілля-привороту.
Що на певний шлях направить, —
Шлях у край свій повороту?!