Ні, недаремно Сосюру називають солов'єм України. Твори його запам'ятовують школярі усіх класів, тому завдяки простоті і схвильованості віршів діти починають любити поезію і літературу взагалі.
З віршами Сосюри закінчують університет і вступають вперше на власний життєвий шлях. Вірші Сосюри, покладені на музику, співають всюди...
Ліричний герой віршів Володимира Сосюри — це полум'яний патріот, людина з глибокими і сильними почуттями. Йому боліло все: не тільки горе людське, а й убита бурею пташка, зламана на дереві гілка, поникла від спеки стеблина...
В.Сосюра синівською любов'ю любить рідний край, свою Україну. Вірш "Любіть Україну" — це поетична сповідь, сповнена "щирості, душевної відвертості". Головним чином через змалювання пейзажних малюнків рідного краю автор натхненно висловлює свою велику любов до Батьківщини:
Між братніх народів, мов садом рясним,
Сіяє вона над віками.
Любіть Україну всім серцем своїм
І всіми своїми ділами.
Лаконічно, але художньо виразно змальовано образ цієї нової, створеної руками трудящих, України. Поет гордий тим, що живе й працює разом зі своїм народом:
Що сили дає твоїй пісні, поет,
У віру в прийдешнє залізну,
Що слово гострішим стає як багнет?
Любов до своєї Вітчизни.
Його поезія, довірлива, щира, безманірна, справді була співом душі — відкритої, людяної, дивовижно тонкої у своїх почуваннях. Поет ніжно і трепетно любив Україну, любив її солов'їну мову:
Объяснение:
Дорослі діти. Ми вже стоїмо на порозі самостійного життя. Скільки шляхів перед нами розстилається! Кожен із нас обере лише один, свій, і попрямує ним, поступово, але неминуче віддаляючись від свого дитинства. Як же хочеться кожному з нас швидше переступити цей поріг, відчути себе самостійним, дорослим, ні від кого незалежним. Як хочеться швидше розірвати цей зв'язок з усім дитячим, смішним. Скоріше б набути атрибутів дорослості. Життя закружляє нас у своєму шаленому танку. І не кожен зараз знає і розуміє, як захочеться нам, вже дорослим, солідним, повернутися хоча й подумки у теплі, сонячні дні дитинства, спогадами зігріти душу. Як говорив видатний художник Юрій Васнецов: "Я все ще живу тим, що запам'ятав і бачив у дитинстві".
Спогади дитинства, як сонячні зайчики, метушаться, горнуться, висвітлюють, ніби прожектором, дорогі серцю картини. Раннє дитинство... Велика кольорова коробка, а в ній — цілий іграшковий рай; заводна комаха-сонечко, жовтий ведмедик, яскраві кубики і велика лялька. Вікно відчинене, легенький подих вітру слабким парусом піднімає занавіску. Із сусідньої кімнати лунає ніжний матусин голос: "Донечко, снідати час!" Знову і знову повертається цей барвистий сон пам'яті. А під плином років раптом спалахне якась деталь, і знову відкриються чарівні горизонти дитинства.
А ось я серед квіткового різнобарв'я. Тепло, сонячно і ціле море квітів. Вони лоскочуть мені щічки, ніжно торкаються чола, допитливо заглядають у вічі: "Хто це? Можливо, маленький ельф? Новий житель нашої країни?" Прямо перед собою бачу незвичайну не схожу на інші квітку. Хочу торкнутися її, протягую руку, а вона здіймається в небо і розчиняється у небесній блакиті. Я і здивована, і збентежена водночас... Аж раптом дужі таткові руки вихоплюють мене, і я слідом за тією квіткою-метеликом злітаю в небо назустріч усміхненому татковому обличчю і сонцю.
Дивіться також
...Перший клас... Ми всі з квітами, з білими бантами, трохи налякані урочистістю, щасливі. Нас дуже багато біля школи, ми чекаємо... А з трибуни дорослі вітають нас, чи себе, один за одним, вони радісно посміхаються... І раптом стає якось нудно. Коли ж у клас? Що ж далі? І чомусь захотілося спати. Збереглося фото: я малесенька, у мене в руках букет — і я... солодко позіхаю, навіть очей не видно, лише досить-таки величезний відкритий ротик. Усі сміються, розглядаючи тут мене — першокласницю.
Спогади дитинства: барвисті, духмяні й теплі. Так хочеться зберегти у пам'яті все, не розгубивши жодної краплиночки, жодної деталі, подробиці. Як жаль, що я не художниця! Як прикро, що не маю малярського таланту! Це були б роботи казкові, як ілюстрації Ольги Кондакової, щирі, захопливі, як картини Євгенії Гапчинської. Біля цих картин завжди були б глядачі. Поринути у чарівний світ, просвітліти душею, доторкнутися до історій, знайомих кожному, прийти на побачення із добрим минулим, адже всі ми родом із дитинства.
Имя прославленного героя освободительной войны 1648- 1654 годов, одного из величайших казацких полковников Ивана Богуна навсегда останется в нашей истории. Любимец своего народа, ревностный защитник его интересов, он до последней минуты был непоколебим в своей преданности и умер как герой. После смерти Максима Кривоноса он стал ближайшим Богдана Хмельницкого, который полагался на него в самых сложных военных ситуациях. Богун был блестящим мастером маневрирования и применения разнообразнейших тактических приемов. Этим он постоянно нагонял страх на польских военачальников, которые во время переговоров с Хмельницким выдвигали обязательное условие выдачи им Богуна.
К сожалению, фактов из его жизни осталось очень мало. Талант полководца и личную храбрость Богун демонстрировал всегда. Так было во время Берестецкой битвы в июне 1651 года, когда украинская армия после измены крымского хана, который оставил поле боя и захватил в плен Хмельницкого, попала в затруднительное положение. В этой ситуации казаки избирают приказным гетманом Ивана Богуна, который принимает все меры, чтобы превратить казацкий лагерь в неприступную крепость. Благодаря решительности и изобретательности Богуна казаки выстроили через непроходимое болото и реку Пляшивку три переправы, по которым и удалось, хотя и ценой больших потерь, вывести войско из окружения.
В марте 1653 года Ян Казимир бросил на Украину отборные польские конницы, возглавляемые одним из наилучших полководцев, которых когда-либо знала Польша, - Стефаном Чарнецким. Хмельницкий посылает против него блестящего мастера маневренной войны - Ивана Богуна.
Имея значительно меньшие силы, Богун заманил Чарнецкого в Монастырище. Все усилия польского полководца взять штурмом эту крепость оказались напрасными. Богун снова прибег здесь к тактическому маневру; переодев часть своих казаков в татарскую одежду, он приказал им наступать, а сам с остальными казаками ударил с другой стороны. Подумав, что к казакам пришло татарское подкрепление, поляки оставили обоз и бросились убегать.
Обессиленный неравной борьбой, Хмельницкий в Чигирине призывает принять подданство московского царя и имеет поддержку со стороны старшего старшины. Однако младшее крыло, возглавляемое Иваном Богуном, решительно выступило против такого акта. Богун, как известно, не брал участие в Переяславском совете, так как предохранял украинские границы. Но он и позднее со всем Винницким полком не дал присяги русскому царю.
В 1655 году Богун вписал еще одну героическую страницу в историю освободительной войны, руководя обороной Уманя, которую не удалось преодолеть полякам. Он так укрепил эту крепость, что польские военачальники сравнивали ее с голландской Бредой, что считалась тогда образцом военно-инженерного мастерства.
Всю свою жизнь Иван Богун воевал против врагов украинского народа и этим заслужил у него вечную славу. Память о народном герое сохранилась в песнях, художественных произведениях.