Дуже часто, коли я йду зі школи, мене турбують спокійні в дрімоті вулиці, замріяні тьмяні будинку. Коли я йду додому я здійснюю цікаве швидкоплинне подорож, я наче відкриваю похмурий завісу сонного міста і знаходжу навіть в цьому щось унікальне і красиве та це дуже просто, потрібно лише запалити в собі ниточку фантазії... і все змінюється... Сірі будинки світилися яскраво-жовтими квадратиками, а в цих яскравих віконцях вирувало життя, жили різні долі різних людей. Але в цьому я не хотіла розбиратися, навіть не дивлячись на свою легкість їх долі надійно приховували тонкі ажурні мережива або навпаки таємничі темні шторив цьому щось є... Тонкий місячний шлейф огортав глибокі снігові шапки, далеку лісову далечінь, цей шлейф, чим далі спускався від місяця, тим більше розсипався на загадкову алмазну доріжку, яка входила в танець сніжинок, і тут все починало грати, зима знаходить свій справжній святковий дух! Де панує гармонія і краса! Доторкнутися до зірки... я думаю, багато б не відмовилися від такої пропозиції, але ці небесні світила так далекі, що нам залишається лише мріяти гати за їх неповторним блиском. Але в моєму маленькому казковому зимовому \" світі" можна все! Тут є одне єдине правило це - мрій і фантазуй! Коли подивишся вгору, кожна повітряна хитромудра сніжинка щось танцює! Будь то королівський вальс або місячна - хода Майкла Джексона, руху сніжинки граціозні і швидкі, але, не дивлячись на їх швидкість я встигаю помітити в них природне зв'язаність, і без них зима була б неповноцінною! А тепер я дивлюся на зірки, і створюється враження, що блиск маленької зірочки, спускаючись на землю, одягає на себе білосніжні вбрання і стає усіма нами вже знайомої сніжинкою, ось це здорово! І ось одна сніжинка самотньо приземлилася на мою теплу рукавичку, я відчула щось яскраве і світле, ніби це справді світ який-небудь самотньої зірочки з іншої галактики так довго летів на землю, тільки що б прилетіти до мене на руку, ось вона природна турбота! Це справжнє тепло! Щось космічне... здається неможливим... а насправді це все неможливе можна \"перешити\" нитками фантазії... і все вийде!
Краса у житті людини... Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:
«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.
Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».
Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.
«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».
(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)
«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».
Тому що Маруся Чурай була легендарною піснетворкою, її пісні всі обожнювали, та пишалися її мудрістю і талантом