його хіба що на налигачі тільки затягнеш, тяжко працював на маленькому клапті землі, що ледве могла прогодувати його сім’ю, а книжки купував. Бувало, на ярмарку люди, спродавшись, і до шинку заглянуть, а він — ні-ні. 1 замість того щоб, як годиться доброму господареві, хильнути чарку-другу й заспівати веселої, він купить на виторгувані гроші книжку з малюнками та так же на неї дивиться, так її рукою гладить, немовби хтозна-яке добро придбав! 1 вдома ввечері потім марно лій переводить, луплячи очі в ту книжку. А для чого то? Не пан же який, не піп, навіть не писар з розправи, а простий собі мужик! Хіба то мужицьке діло книжки читати!.. Головне ж, і до школи малим не ходив, а оповідали, що то п’яниця дяк із сусіднього села за шкалик горілки навчив його на біду літери складати. І ото відтоді Артем — як розуму рішився. І громади став ніби цуратись, усе, знай, сидить у своїй хаті, пучкою по рядках у книзі водить і губами ворушить. Ні, чисто тобі здитинився дядько!.. Проте, коли його жартома питав хто, що він там у тих книжках знайшов, Артем охоче розповідав. І сміялися ж потім люди, переказуючи один одному, як Артем вичитав у книгах, що японці, приміром, збирають по горах пташиний послід і тим послідом землю угноюють, а котрий японець багатіший, так той і оселедцями свою землю здобрює. А найбільше любив про птахів оповідати. І тут же й сам «голос міркував, немовби радився з кимось.
«Гідний бгатику!» Вона ніколи мене так не називала. Вона завжди казала на мене «загаза чогтова», «так тобі й тгеба», «щоб ти гозбив свою погану мог-ду...». І раптом — «гідний бгатику!..»
Я не дуже їй вірив. Вона медичка. Вона мусить заспокоювати хворих. Така її робота, їй за це гроші платять.
З-за печі визирнуло лукаве Ярищине око. Вона сміялася. Вона й не уявляла, як мені зле. Вона думала, що я придурююсь. Треба їй якось довести, що це не жарти, що мені таки погано, що, може, це останні мої хвилини... Я не міг помирати під її хихикання.
Ти знаєш, Павлушо, а все ж нема у світі лучче, як бути міліціонером. По-перше, благородно! Борешся з усілякими злодіями, бандитами та хуліганами. По-друге, усі тебе поважають, а коли треба, й бояться. По-третє, цікаво. Не життя, а суцільне тобі кіно пригодницьке. Я, мабуть, таки стану міліціонером.
землі, що ледве могла прогодувати
його сім’ю, а
книжки купував. Бувало,
на ярмарку люди, спродавшись,
і до шинку
заглянуть, а він — ні-ні. 1 замість того щоб, як годиться
доброму господареві, хильнути чарку-другу й заспівати веселої, він купить на
виторгувані гроші книжку з малюнками та так же на неї дивиться, так її рукою
гладить, немовби хтозна-яке добро
придбав! 1 вдома ввечері
потім марно лій переводить, луплячи очі в ту книжку. А для
чого то? Не пан же який, не піп, навіть не писар з розправи, а простий собі
мужик! Хіба то мужицьке діло книжки читати!.. Головне ж, і до школи малим не
ходив, а оповідали, що то п’яниця дяк із сусіднього села за шкалик горілки
навчив його на біду літери складати. І ото відтоді Артем — як розуму рішився. І
громади став ніби цуратись, усе, знай,
сидить у своїй хаті,
пучкою по рядках у книзі водить і
губами ворушить. Ні, чисто тобі здитинився дядько!.. Проте, коли його жартома
питав хто, що він там у тих книжках знайшов, Артем охоче розповідав. І сміялися
ж потім люди, переказуючи один одному, як Артем вичитав у книгах, що японці,
приміром, збирають по горах пташиний
послід і тим
послідом землю угноюють,
а котрий японець багатіший, так
той і оселедцями свою землю здобрює. А найбільше любив про птахів оповідати. І
тут же й сам «голос міркував, немовби радився з кимось.