Відповідь:
1Б, 2В, 3Г, 4А
1 ...Ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому... Б. пролог
2 ...Якась страшна жінка, бліда, простоволоса, у подертій одежі... В. портрет
3. Вікна були повидирані, комишеві стріхи обсипались і кінці лат стирчали з них... Г.екстер'єр
4. Дорого заплатив я за волю, гірку ціну дав.. А .епілог
д.інтер'єр
Пояснення:
Інтер’єр (фр. inte’rieur — внутрішній) — у літературі — вид опису, змалювання внутрішніх приміщень та предметів, які в них знаходяться і безпосередньо оточують персонажів твору. Опис зовнішнього вигляду певної будівлі чи урбаністичної композиції (майдан, вулиця тощо) називається екстер’єром.
Відповідь:
Ольга Славнікова, відома російська письменниця, пише, що “провінційний письменник моделює себе не за друзями із тусівки, а за світовими величинами. Провінційний гігантизм: коли вже писати, то лишень як Маркес”.
Приблизно так я починав свою статтю “Made in rajcentr”, присвячену новелам Любові Пономаренко, надрукованим у гребінківській районній газеті.
Від цієї думки я не відмовляюся й сьогодні — вже у зв’язку з новою книжкою письменниці “Синє яблуко для Ілонки” (Львів: Піраміда, 2012), висунутою на здобуття Національної премії України імені Т. Г. Шевченка. Переконаний, що Любов Пономаренко, навіть коли б мешкала не в провінції, а в Києві, на вул. Гончара, 52, зуміла б залишитися собою, не намагалася б догодити студентам Національного університету “КиєвоМогилянська академія”, зорієнтованим на творчість В. Петрова (Домонтовича), Ю. Андруховича, Оксани Забужко та ін. Творча безоглядність, власне, й до Л. Пономаренко зберегти й розвинути таку письменницьку манеру, яка й дозволяє вирізняти її слово серед інших братів і сестер по перу. Підозрюю, що Л. Пономаренко писала колись вірші — відгомін цього природного для філолога заняття вчувається, скажімо, в новелі “Кричав потяг у ніч, наче ворон” (Січеслав. — 2006. — № 2), де найтрагічніші прозові рядки, присвячені дівчинці, що колись загинула на описаній станції, ритмізуються, перетворюючи окремі фрагменти твору на білий вірш:
“…Політньому вдягнена,
платтячко наче з капрону.
І тільки з’явилася,
сніг на пероні розтанув,
бузок засвітився —
отой, що якраз біля входу.
Якби я не гнила
все життя на оцьому вокзалі,
то, може, б не знала,
що дівчина та — Марусинка,
дочка машиніста,
яка ще школяркою вмерла.
Його Собацюрою
всі у депо прозивають”.
І так аж до останніх рядків новели, де віршовий ритм завмирає, немов чиєсь схлипування:
“Тремтіла на шибці,
сміялась до нього і плакала.
А потім летів,
розтинаючи ніч криком
ворона…
У цей час на вокзалі спинивсь електронний годинник.
І зал спорожнів.
Зачинилися каси й буфети.
І тільки на стінах
лишились покинуті душі.
Поштар їх розсипав, а мо’,
пасажири забули?
Уранці змели їх разом
з павутинням — і в урну.
Вони копошились, ридали,
та хто там їх слухав?”
Л. Пономаренко добре засвоїла здобутки класиків світової та української літератури. Обробляючи ниву поетичної прози, письменниця часто спирається на чепігу плуга гемінгвеївської конструкції. Більша частина лемеша — в землі, менша — на поверхні. Письменниця лишень один раз дозволила собі назвати ім’я знаменитого американця — у новелі “І сонце піде геть”: “А годинник на стіні відраховує та й відраховує літа поміж горіховими ліжками, поміж томами Гемінгвея, поміж мокрими кущами”. Проте досвід цього письменника вчувається чи не в кожній новелі, включеній у книжку “Синє яблуко для Ілонки”. Письменниця ніколи не скаже зайвого, її письмо позбавлене багатослів’я, вона, виводячи читача на якусь височінь чи занурюючись із ним у запаморочливу глибину, залишає його, бідного, сам на сам із чиєюсь бідою, із чиєюсь проблемою, залишає напризволяще — часто без кисню від перехопленого дихання, проте зі сподіванням, що він випливе, що він спуститься з вершини на землю, що він виповзе з тунелю на поверхню землі.
Пояснення: