Події відбуваються в той період, коли козацтво було знищене, а селянство українських земель було закріпачене. Волелюбні козаки не хотіли коритися, деякі з них втекли в турецькі землі й заснували там нову Січ. Час від часу туди тікали від невиданих утисків селяни.
Зібрався тікати й Остап, якого пан за непокірність хотів віддати у москалі. Прощається хлопець зі своєю коханою Соломією, залишаючи її з осоружним чоловіком.
Соломія перевезла коханого через річку та й залишилася сама.
Ось вже довго йде Остап степами, коли чує, ніби хтось його кличе. Озирнувся — якийсь козак його доганяє. Коли підійшов ближче, Остап пізнав у молодому козакові свою Соломію. Жінка не могла лишитися сама з нелюбом, тому вирішила теж утекти. Довелося тільки відрізати її довгі чорні коси, та вона ладна була всім пожертвувати заради коханого.
З часом добралися Остап із Соломією до Дунаю. Тут разом з іншими втікачами мали чекати ночі, щоб пере човнами на інший берег. Та коли сідали в човни, наїхали козаки й почали стріляти. Знайомий Соломії та Остапа, Іван, встиг вскочити у човна, вони ж лишилися на березі й мали швидко тікати.
Пересидівши деякий час, звернулися до знайомого мірошника, який обіцяв їм до Той запропонував зробити плот та вночі самотужки пере Дунай. Через деякий час плот був готовий. Ним попливли обоє втікачів, у густому тумані не бачачи нічого. Тільки знову їм не пощастило — один козак почув плюскіт та вистрілив навмання в той бік. Остапа було поранено в груди.
Ледве дісталися Остап із Соломією до твердого ґрунту, сховалися в плавнях. Остапові було зовсім зле, жінка обмила його, перев’язала, а сама вирішила піти роззирнутися.
Соломія заблукала в плавнях і не могла знайти коханого. Він же лежав самотній і прощався зі світом. Ввижався йому дідусь, який своїми о
Герой-оповідач (Шехеризада) – розповідь у творі ведеться від першої особи, проте про самого героя, що розповідає про випадок із свого життя, ми не дізнаємося нічого. Про його біографію, про те, за що він опиняється у в’язниці, ми не дізнаємося жодних подробиць. Здогадуємося лише, що герой належить до молодих революціонерів. Цікавими видаються його філософські роздуми про сенс життя, про красу природи, щасливе й органічне життя живих істот та страждання людини, яка відірвалася від природи.Муся, панночка із міста – ця дівчина, швидше за все, була пов’язана із революціонерами, які ховалися від поліції. У творі є побіжний опис зовнішності Мусі:
«Сама настояща, городська панна, в гарненьких черевиках, що визирали з-під сукні, з солом’яним бриликом на колінях, з здивовано направленими на мене очима. А очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі»;
«В темному волоссі їй запуталась соломинка і дрижала над вухом; нижня губа, як у вередливих і гарненьких дітей, була трохи випнута наперед».
Муся – дуже смілива, рішуча дівчина, готова ризикувати власним життям.
В хвилину небезпеки ми бачимо Мусю такою: “з висмикнутим волоссям, з великими палаючими очима, з міцно стиснутими устами, зігнута… здавалася якимсь дивним, прекрасним звіром, сильним, напруженим, диким”.
Ми дізнаємося не лише про сміливість дівчини, а й про її характер (приязна, ніжна, з тонкою душею) і про її погляди на життя. Саме її розуміння кохання, слова Мусі про те, що щастя – це лише мить, а далі йде «пошлість» стосунків, є центральною ідеєю автора: «Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде» (Муся про сутність щастя).
Семен Пустун – контрабандист, товариш оповідача. Це другорядний персонаж, у творі він виконує вторинну роль, допомагаючи оповідачеві та Мусі дістатися кордону. Проте є його характеристика, з якої з’ясовуємо, що Семен – людина досвідчена, серйозна, звикла до постійної небезпеки:
Незважаючи «на своє пустотливе прізвище, був чоловік поважний і випускати з себе слів без потреби не любив. Сам був «парнишка» дебелий, «гвардійонець», як казали його односельчани, і на всіх через те дивився завжди згори вниз. Ступав помалу, важко, серйозно і навіть, коли ловили його «харцизники», не мінявся, тільки ще більш насуплювався, очі робились ще меншими, колючими і страшно якось біліли губи».