Іван Нечуй-Левицький — один із найвизначніших українських письменників, автор таких відомих творів з народного життя, як "Микола Джеря" і "Кайдашева сім'я". Ці твори стали неначе чистими перлинами на ґрунті української літератури, виділяються своїм високим художнім рівнем, письменницькою майстерністю.
Уже з перших сторінок повісті "Кайдашева сім'я" читач потрапляє в село Семигори, що знаходиться в яру, який "в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами". В уяві постають під солом'яними стріхами хати, подвір'я, що огороджені невисокими тинами, з димарів ледь помітною змійкою вгору піднімається дим. Нарешті зустріч з героями. Неначе живі стають вони перед очима. Ось Маруся Кайдашиха — гарна господиня, що рано встала і почала готувати сніданок. Кріпаччина висушила її душу, знищила в ній все добре, ніжне, ласкаве, Тепер жадоба до власності керує всіма її вчинками. Вона довгий час працювала в панів, навчилася зневажливо ставитись до бідніших за себе. Саме через це в сім'ї найчастіше виникали сварки.
Тут. же її чоловік Омелько Кайдаш. Він не сидить без діла. Працює по господарству. Його зовнішність і характер мали на собі відбиток важкої праці. Пекучий біль неволі, який залишився в його душі, він намагався залити горілкою. Вона й довела його до загибелі. Стає жаль цього працьовитого, доброго чоловіка, якого згубило пияцтво, безвихідність підневільного життя.
Чим більше заглиблюєшся в текст, тим важче стає на душі. Але чому ж? Та тому, що рідні люди перетворюються на ворогів. Невже так можна ненавидіти найрідніших? І через що? Хіба тут винна лише власність? А де поділися людська совість, повага, милосердя, душевна щедрість? Якими ж принципами керуються герої твору? Постійні сварки за "моє" і "твоє", життя за принципом: "моя хата скраю", думки тільки про себе, а про інших байдуже. Відстоюючи ці принципи, вони готові очі повибивати одне одному. І не тільки у переносному значенні, адже Мотря у сварці за мотовило дійсно вибила свекрусі око. А пригадаємо епізод, коли та ж Мотря полізла на горище, щоб забрати свою курку, і заодно покрала яйця в Мелашки. Лаврін забрав драбину, і "Мотря теліпалася на стіні, наче павук на павутинні". Читаючи повість, ми сміємось. Але сміх цей гіркий. Письменник з такою художньою майстерністю змалював дрібновласницький побут українського села, щоб ми від душі посміялись і разом з тим здригнулися від жаху. Ми ж знаємо, що українці — народ добрий, щедрий, привітний, гостинний. Але стає зрозумілим, що постійні злидні, нестача зробили їх дріб'язковими, виховували жорстокість, злість, бездушність, заздрість.
У літературі кожного народу є поети, імена яких оповиті невмирущою любов’ю і славою. Таким поетом для нас, українців, був і залишається Тарас Григорович Шевченко.
Дійсно, творчість Шевченка — найвище досягнення нової української літератури. Його прекрасні твори набули великого світового значення. А теми для них він брав із життя народу. Читаєш твори Тараса Григоровича, й ніби сама Україна постає перед очима. То вона «безталаннавдова», то «оновленаземля», де «врага не буде, супостата». Та якою б не поставала Україна зі сторінок Шевченкових творів, завжди вона — найулюбленіша, і заради неї, заради її щастя поет готовий принести в жертву себе і своє життя.
Тарас Шевченко був справжнім патріотом України. Твори його були присвячені землякам, боротьбі за їх визволення й щастя. Життєвий і творчий шлях славетного поета — яскравий приклад нерозривної єдності батьківщини і її дітей.
Значення творчості Шевченка в історії української літератури — величезне. Літературна творчість Тараса Григоровича була багатогранною: прекрасний лірик, поет-громадянин, талановитий прозаїк, цікавий драматург. Він став учителем цілої плеяди видатних українських поетів і письменників. Його шляхом пішли Марко Вовчок, Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко, Панас Мирний, Леся Українка тощо.
Постать Тараса Шевченка — це постать народного співця, пророка. Тож нехай його твори-думи завжди будуть з нами, як пісня, як мова, як Батьківщина…