Спільне і відмінне у художній манері Івана-Нечуя Левицького і Панаса Мирного
"Кайдашева сім'я" I. С. Нечуя-Левицького в контексті української прози середини XIX ст.
Вивчаючи творчість найвидатніших українських письменників, слід усвідомити, що історія літератури – це не зібрання розрізнених фактів і явищ, а зумовлений особливос¬тями історичного розвитку суспільного життя закономірний процес, у якому органічно поєднуються традиції і новаторство. Літературний процес визначається також внутрішніми законами художньої творчості, і це потрібно розкривати школярам під час аналізу тих чи тих явищ мистецтва слова. Одне з важливих завдань словесника – чітко окреслити мистецьку індивідуальність письменника, визначити роль його художнього набут¬ку. Це можна зробити лише в контексті творчості інших письменників, що виступали в такому ж жанрі. Тому вже на початку розгляду худож¬ньої спадщини І. Нечуя-Левицького вчитель має сказати, що нового, порівняно зі своїми попередниками, вніс видатний письменник у роз¬виток української реалістичної прози, наскільки злободенною і новою була проблематика його творів, які характерні особливості його худож¬ньої манери. На першому ж уроці наведемо окремі висловлювання І. Франка зі статті «Ювілей Івана Левицького (Нечуя)», написаної з нагоди відзна¬чення передовою громадськістю 35-річного ювілею літературної діяльності автора «Миколи Джері» і «Кайдашевої сім'ї». Великий критик визначає місце І. Нечуя-Левицького в історії духовного життя останніх десятиріч XIX віку, об'єктивно характеризує сильні і слабкі сторони таланту письменника, оцінює його внесок у скарбницю української демократичної культури, роль у суспільній боротьбі свого часу. Характеризуючи художню досконалість прози І. Нечуя-Левицького, І. Франко назвав його «артистом», «творцем живих типів», відзначив уміння письменника гати і майстерно передавати художнім словом: «Ів. Левицький – се великий артист зору, се коло¬сальне, всеобіймаюче око тої [Правобережної] України. Те око обхапує не маси, не загальні контури, а одиниці, зате обхапує їх із незрівняною бистротою і точністю, вміє підхопити відразу їх характерні риси і пе редати їх нам із тою випуклістю і свіжістю красок, у якій бачить їх само»
У реєстрі імен найяскравіших зірок наукової, філософської думки навряд чи можна знайти хоча б одного мисленника, який би не міркував про людське щастя. Дійсно, з часу виокремлення філософії, моралі та релігії в самостійні форми суспільної свідомості спроби осмислення цього феномену стали невід'ємним моментом рефлексії стосовно сенсу людського буття. Безліч філософів переймалися виведенням "формули" щастя. Більше того, досить часто, у багатьох випадках тема щастя ставала навіть лейтмотивом всієї філософської, моральної, політичної, релігійної чи-то правової системи мислення. Протягом усього розвитку світової етичної думки проблема щастя знайшла відображення у творчості кожного значущого для власної доби мисленника. Що таке щастя взагалі? Якими мають бути засади людської поведінки, чим слід керуватися особистості, аби забезпечити для себе та інших глибоке й тривале щастя? – ці запитання в різних формулюваннях ставили собі Сократ і Аристіпп, Епікур і Зенон, Піррон і Сенека, Епіктет і Марк Аврелій, Спіноза і Гельвецій, Кант і Гегель, Фейєрбах і Маркс... Для когось щастя — це «абсолютна» свобода, бажання діяти так, як заманеться, що у свою чергу завжди робить людину нещасною і в кінцевому випадку вона сама це визнає. Хтось вважає, що щастя — це повна спокійна самовдоволеність власним життям, але ж на світі існує багато різноманітних проблем і рано чи пізно таке задоволення зникне у зв’язку з неминучою старістю чи якоюсь хворобою або ж зі смертю близьких нам людей, а разом з ним зникне і так зване щастя. Можливо хтось почувається щасливим тоді, коли досягає поставленої мети, але ж все тече, все змінюється і колись (а може й відразу після того, як людина зрозуміла що це для неї і є щастя) мета стає недосяжною, а з нею і щастя. Усі хочуть бути щасливими, проте уявляють щастя по-різному. Навіть фахівці не можуть однозначно надати визначення цього поняття. Часто це пов'язано з ототожненням трьох феноменів: щастя; уявлення про щастя, тобто щастя, яким його знає буденна свідомість (мораль є формою суспільної свідомості буденного рівня); «щастя» як поняття етики. Все це породжує непереборні труднощі, оскільки втрачається предмет теоретичного аналізу. Поняття «щастя», як і будь-яке інше наукове поняття, є не об'єктом, а результатом пізнання. Філософія не може обійти увагою ті напівпоняття-напівуявлення про щастя, якими послуговується буденна свідомість, що своєрідно осмислює цей феномен. Результатом такого дослідження і є чітко окреслене поняття «щастя». Взаємозв’язок сенсу життя та щастя виявляється в тому, що наявність конкретного сенсу життя є умовою щастя, а з іншого боку – прагнення досягти щастя таким чином дає з’ясований сенс життя. Актуальність данного дослідження полягає у пошуку відповіді на питання про сенс життя та наявність у ньому щастя, що неможливо зрозуміти поза процессом сапопізнання та прагнення до гармонії із світом загалом та власне із собою зокрема. Метою даної роботи є аналіз ідеї самореалізації людини як шлях досягнення істинного щастя. Ця мета дослідження обумовила вирішення наступних задач: - проаналізувати поціновування щастя в контексті європейської філософії; - дослідити онтологічно-екзистенційні виміри щасливого буття. Об’єктом даного дослідження виступає щасливе буття, природа та його досягнення.
"Кайдашева сім'я" I. С. Нечуя-Левицького в контексті української прози середини XIX ст.
Вивчаючи творчість найвидатніших українських письменників, слід усвідомити, що історія літератури – це не зібрання розрізнених фактів і явищ, а зумовлений особливос¬тями історичного розвитку суспільного життя закономірний процес, у якому органічно поєднуються традиції і новаторство. Літературний процес визначається також внутрішніми законами художньої творчості, і це потрібно розкривати школярам під час аналізу тих чи тих явищ мистецтва слова.
Одне з важливих завдань словесника – чітко окреслити мистецьку індивідуальність письменника, визначити роль його художнього набут¬ку. Це можна зробити лише в контексті творчості інших письменників, що виступали в такому ж жанрі. Тому вже на початку розгляду худож¬ньої спадщини І. Нечуя-Левицького вчитель має сказати, що нового, порівняно зі своїми попередниками, вніс видатний письменник у роз¬виток української реалістичної прози, наскільки злободенною і новою була проблематика його творів, які характерні особливості його худож¬ньої манери.
На першому ж уроці наведемо окремі висловлювання І. Франка зі статті «Ювілей Івана Левицького (Нечуя)», написаної з нагоди відзна¬чення передовою громадськістю 35-річного ювілею літературної діяльності автора «Миколи Джері» і «Кайдашевої сім'ї». Великий критик визначає місце І. Нечуя-Левицького в історії духовного життя останніх десятиріч XIX віку, об'єктивно характеризує сильні і слабкі сторони таланту письменника, оцінює його внесок у скарбницю української демократичної культури, роль у суспільній боротьбі свого часу. Характеризуючи художню досконалість прози І. Нечуя-Левицького, І. Франко назвав його «артистом», «творцем живих типів», відзначив уміння письменника гати і майстерно передавати художнім словом: «Ів. Левицький – се великий артист зору, се коло¬сальне, всеобіймаюче око тої [Правобережної] України. Те око обхапує не маси, не загальні контури, а одиниці, зате обхапує їх із незрівняною бистротою і точністю, вміє підхопити відразу їх характерні риси і пе редати їх нам із тою випуклістю і свіжістю красок, у якій бачить їх само»