Юрко йшов старим дубовим лісом, вдихав свіже повітря й радів, що рано встав і сам іде на риболовлю.
Тільки закинув вудку, як почув ззаду гупання. Він так і знав, що приплететься Тося, як збиралася. Настрій у нього одразу зіпсувався. Звинуватив дівчину, що саме через неї не ловиться. Поверталися з річки вдвох. Юрко почав розповідати, як вони з батьком піймали величезного сома. Тося захоплено слухала, а хлопець натхненно вигадував далі.
Раптом діти побачили, як поміж кущів іде дика качка з каченята ми. Юрко побіг і почав ловити пташат. Качка-мама кричала з відчаєм, намагаючись захистити своїх діток. Тося теж просила Юрка випустити каченят — вони ж без води не можуть, але той не слухав, сказав, що риби не наловив, то хоч дикі качки будуть, він їх приручить.
Вдома Юрко випустив каченят, намагався їх напоїти, нагодувати, але ті були налякані й нічого не хотіли. Хлопець вирішив, що каченята його бояться, й гайнув гуляти з хлопцями. Тося теж хотіла піти бо любила розповіді Юрка — їй здавався чарівним той світ знань, що відкривався перед нею.
Юрко ж не любив, що за ним нав'язливою тінню волочиться якесь дівчисько.
Тося пішла подивитися на каченят, а ті ледве дихали. Дівчинка зібрала їх у пазуху й побігла до річки. Пустила на воду, а пташенята не могли вже й пливти. Не з'являлася й мама-качка. Юрко привів хлопців показати диких каченят, але побачив порожній ящик. Здогадався, що це Тосина робота, і, подумки погрожуючи дівчинці, побіг на річку. Там грізно закричав на Тосю, а хлопці, зрозумівши, у чому справа, теж кинулися в річку, підштовхували й підтримували каченят, щоб попливли.
Після того Юрко не товаришував із сільськими хлопцями. А скоріше, вони з ним.
Перед від'їздом бігав на річку, сподіваючись побачити качку із живими каченятами. Але не побачив. І Тося не підійшла попрощатися.
Леся Українка народилася 25 лютого 1871 року в містечку Новограді-Волинському. Батько письменниці, Петро Косач, був освіченою прогресивною людиною, членом Старої Громади, близьким товаришем Михайла Драгоманова. Мати, Ольга Косач, — відома в українській літературі письменниця під псевдонімом Олена Пчілка.Дівчинка виховувалася в культурному українському середовищі, де завжди панував дух національних традицій, піднесеного волелюбства, прагнення знань, вшанування передового суспільного досвіду. Змалечку, вражена тяжкою недугою, туберкульозом кісток, дівчина змушена була подовгу лежати прикутою до ліжка. І саме хвороба, і лікування її завдавали нестерпних мук, але мужня дівчинка терпляче зносила страждання.У перерві між нападами болю Леся вчилася, самотужки освоюючи нові й нові предмети. Програму їй складали батьки. Не довіряючи офіційній шкільній, вони розробили свою методику: самі добирали літературу, самі визначали обсяги необхідних знань з тієї чи іншої дисципліни. Іноземних мов Лесю навчили спеціально за для цього вчителі. Це дало змогу їй вільно опанувати французьку, німецьку, англійську мови, не кажучи вже про російську та польську.Окрім того, вона добре знала грецьку, латинську, болгарську, італійську, іспанську, грузинську та інші. Маючи за плечима ці знання, геніальна поетеса могла знайомитися з найпередовішими досягненнями світової думки і долучатися до них. Писати дівчина почала ще й не досягнувши десятирічного віку. Вірш «Надія» позначено 1880 роком, а вже через декілька років поетичні публікації, підписані промовистим псевдонімом Леся Українка, почали з’являтися в пресі регулярно. У своїй другій збірці «Думи і мрії», виданій у Львові 1899 року, Леся Українка вмістила дві поеми: «Роберт Брюс, король шотландський» і «Давня казка», які своєю тематичною й ідейною спрямованістю становили певний етап не лише у творчості поетеси. Питання, пов’язані з соціальним та національним визволенням народу, піднімалися з особливою виразністю та гостротою. Леся Українка взагалі відзначалася прихильністю до тем, пов’язаних з давньою історією, з далекими середньовічними часами. Це дозволило їй з більшою волею говорити про речі, які суворо контролювалися цензурою.Хоча де б і в яких умовах не відбувалися події, зображені в її творах, стосувалися вони виключно сучасності. Новоград-Волинський, Луцьк, Ковель, село Колодяжне, в якому з 1882 року стала постійно мешкати сім’я Косачів, — це ті місця, де минали, можливо, найкращі роки життя юної поетеси. Ці місця дали їй найосновніше — відчуття батьківщини, народу, його традицій і віри. Все життя, як дорогоцінний скарб, збирала.Леся твори народної поезії. Тут вона згодом стала вірним творчим побратимом своєму чоловікові — Клименту Васильовичу Квітці, талановитому музикознавцю. У 1894 році родина поетеси поселяється в Києві.
Люба — перша приятелька Михайлика, шкільна подруга. Ця дівчина — сама щедрість, доброта. Вона мовби випромінює сонце. Це маленька лісова царівна, яка знає дуже багато таємниць природи. Дівчина надзвичайно , чуйна. Це вона «пособила» Стельмахам не їхати з Поділля в Херсонські степи… Як і тітка Василина, Люба співуча: «В них живуть голоси… предків». Героїня розуміє проблеми іншого і сприймає їх, як свої. Дідусь Михайлика був незвичайно вмілою людиною і мав «золоті руки». Він настільки багато усього вмів, настільки багато допомагав людям, що його «знав увесь повіт». Найдорожчими для дідуся була «земля, вірна жінка і пісня». Він настільки поважав свою дружину, що коли пізно повертався з заробітків, не смів її будити і проводив ніч під її вікном. «…Біля вікна дружини і прихопив мого діда останній осінній сон і простуда». Дід Дем’ян занеміг і незабаром помер. Не надовго пережила свого чоловіка і бабуся Михайлика. Ганна Іванівна, мати Михайлика, — найпоетичніший образ повісті. Незважаючи на тяжке життя, вона зберегла поетичну душу, вміння дивуватися звичайним речам: першому пуп’янку, цвіту соняшника, вранішній росі, легенькому туману, плачу дерева навесні. Усього, то знала й відчувала, мама навчала сина В образі Панаса Дем’яновича втілена ота вікова селянська мудрість і доброта, що так характерна для простих, чемних трудівників-хліборобів. Все життя своє батько працює на землі, на тій загорьованій десятинці, що і годує, і зодягає, і на світі держить його і сім’ю. Таким чином, першовідкривачами краси життя виступають потомственні хлібороби. Джерело: https://dovidka.biz.ua/gusi-lebedi-letyat-harakteristika-batka
Юрко йшов старим дубовим лісом, вдихав свіже повітря й радів, що рано встав і сам іде на риболовлю.
Тільки закинув вудку, як почув ззаду гупання. Він так і знав, що приплететься Тося, як збиралася. Настрій у нього одразу зіпсувався. Звинуватив дівчину, що саме через неї не ловиться. Поверталися з річки вдвох. Юрко почав розповідати, як вони з батьком піймали величезного сома. Тося захоплено слухала, а хлопець натхненно вигадував далі.
Раптом діти побачили, як поміж кущів іде дика качка з каченята ми. Юрко побіг і почав ловити пташат. Качка-мама кричала з відчаєм, намагаючись захистити своїх діток. Тося теж просила Юрка випустити каченят — вони ж без води не можуть, але той не слухав, сказав, що риби не наловив, то хоч дикі качки будуть, він їх приручить.
Вдома Юрко випустив каченят, намагався їх напоїти, нагодувати, але ті були налякані й нічого не хотіли. Хлопець вирішив, що каченята його бояться, й гайнув гуляти з хлопцями. Тося теж хотіла піти бо любила розповіді Юрка — їй здавався чарівним той світ знань, що відкривався перед нею.
Юрко ж не любив, що за ним нав'язливою тінню волочиться якесь дівчисько.
Тося пішла подивитися на каченят, а ті ледве дихали. Дівчинка зібрала їх у пазуху й побігла до річки. Пустила на воду, а пташенята не могли вже й пливти. Не з'являлася й мама-качка. Юрко привів хлопців показати диких каченят, але побачив порожній ящик. Здогадався, що це Тосина робота, і, подумки погрожуючи дівчинці, побіг на річку. Там грізно закричав на Тосю, а хлопці, зрозумівши, у чому справа, теж кинулися в річку, підштовхували й підтримували каченят, щоб попливли.
Після того Юрко не товаришував із сільськими хлопцями. А скоріше, вони з ним.
Перед від'їздом бігав на річку, сподіваючись побачити качку із живими каченятами. Але не побачив. І Тося не підійшла попрощатися.
Хлопчик відчув пекучий сором...